Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лютий, 9. Гоголь відвідує О.С. Хомякова, грається зі своїм малим хресником.
Лютий, 10. Гоголь просить О.П. Толстого передати рукописи його творів митрополиту Філарету, щоби той відібрав, що слід друкувати і що слід знищити. О.П. Толстой відмовляється, сподіваючись у такий спосіб подолати думки Гоголя про смерть. З цього дня Гоголь перестав виїздити з дому.
Лютий, ніч з 11 на 12. Гоголь спалює підготовлений до друку другий том «Мертвих душ».
Лютий, 13—18. Гоголь відмовляється від їжі і медичної допомоги.
Лютий, 14. Гоголь, за свідченням О.С. Хомякова, сказав: «Потрібно мене залишити, я знаю, що повинен померти».
Лютий, 20. Консиліум лікарів вирішує лікувати Гоголя проти його волі. Вжиті заходи привели до втрати свідомості Гоголем.
Лютий, 21, ранок, біля 8 години. Помер Микола Гоголь.
Автори літопису життя і творчості Гоголя — Тетяна Михед, Юлія Якубіна
Переклад листів Гоголя Тетяни Михед
Коментарі
Останній том зібрання творів Миколи Гоголя містить ранні твори, більшість з яких сам письменник називав юнацькими пробами. Гоголь, від початків формуючись як російськомовний український і російський письменник, звертав увагу на минуле України. Представлені твори репрезентують перші проби Гоголя-історика, Гоголя-фольклориста, а також художню прозу. Включена і перша редакція повісті «Тарас Бульба», що відчутно відрізняється від відомої редакції 1842 р. (див. том 2 нашого видання). Саме на початку 30-х років формуються історіософські погляди Гоголя, про що свідчать його наукові та художні твори, пов’язані з українською історією. Вони дають уявлення про рівень його історичного мислення, а також про використану джерельну базу.
Історичні праці Гоголя протягом тривалого часу доволі іронічно сприймалися фахівцями, яким з часом довелося визнати їх оригінальність та непересічність. І не тільки історичних праць, а й присвячених мистецтву і народній творчості. Зокрема, Віссаріон Бєлінський у рецензії на «Арабески», написаній одразу після їх публікації, так відгукнувся про наукові студії Гоголя: «Я не розумію, як можна так нерозважливо компрометувати своє літературне ім’я. Невже перекласти або, краще сказати, перефразувати і спародіювати деякі місця з історії Міллера, перемішати їх зі своїми фразами, означає написати наукову статтю?.. Невже дитячі мрії про архітектуру — вченість?.. Невже порівняння Шлецера, Міллера і Гердера, в жодному разі не порівнюваних, теж ученість?.. Якщо подібні етюди — вченість, то борони нас, Боже, від такої вченості» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений: В 14 т. — М., 1956. — Т. 1. — С. 307).
Але вже через декілька років у листі до Гоголя від 20 квітня 1842 р. критик визнає: «Я винуватий перед вами: тодішніми часами я з жорстокою запальністю вивергнув хулу на ваші в “Арабесках” статті наукового змісту, не розуміючи, що тим самим вивергнув хулу на Дух. Вони для мене були надто простими, а тому неприступно високими; до того ж на каламутному дні самолюбства ворушилося бажання зблиснути й незашореністю» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. — T. 12. — С. 108)[175].
Остаточно цю проблему вирішили дві публікації початку XX ст. Спершу Г.П. Георгієвський надрукував з архіву письменника зібрання народних пісень — одне з найповніших для свого часу, а також конспекти історичних і географічних праць, які свідчили про велику підготовчу працю Гоголя до лекцій і наукових студій (див.: Георгиевский Г.П. Гоголевские тексты. Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. — СПб., 1909. — Вып. 3).
Висновковою стала досить категорична теза С.О. Венгерова: «Раз і назавжди треба відкинути абсолютно несправедливу легенду про науковий дилетантизм Гоголя» і визнати, що «інтерес і покликання до науки мали глибоке коріння в його духовній істоті…» (Венгеров С.А. Собрание сочинений: В 2 т. — СПб., 1913. — T. 2. — С. 164).
Історія залишила задокументовані відгуки про історичні та мистецтвознавчі праці Миколи Гоголя. Один із впливових російських критиків другої половини XIX ст., згадуючи свої студентські роки у 1830-ті, писав про гоголівські статті, надруковані в «Арабесках»: «Все це глибоко вражало мене мальовничістю і художністю викладу. А якби нам у такій манері читали історію в класі, — думав я сто разів, порівнюючи статті Гоголя з тією мертвою духовністю, нудьгою і занудністю, якою нас пригощали наші вчителі під назвою “історії”, звісно, і не підозрюючи, що у нас є уява, потреби життя й пластичності» (Стасов В. Гоголь в восприятии русской молодежи 30‒40-х гг. // Гоголь в воспоминаниях современников. — Μ., 1952. — С. 397).
Одна з причин популярності гоголівських статей — їхній виразний індивідуальний стиль. П. Паламарчук, автор коментарів до «Арабесок», схильний думати, і небезпідставно, що статті збірника «здебільшого побудовані на випробуваному тисячоліттями мистецтві моральної проповіді — гомілетики…» Витоки вмілого володіння цим мистецтвом дослідник вбачає в тому, що на свій лад називає «третім південно-слов’янським впливом», вершиною якого у XVIII ст. був св. Димитрій Ростовський (Туптало), а в XIX ст. — Микола Гоголь (див.: Паламарчук П. Узор «Арабесок» // Гоголь Н.В. Арабески. — М., 1990. — С. 388).
До цього тому увійшло Гоголеве зібрання українських народних пісень, яке дає уявлення про його широку обізнаність з українським фольклором. Сюди входять також українські народні прислів’я і загадки. Особлива сторінка творчості письменника — лексикографічні праці. У першій половині XIX ст. склалася традиція супроводжувати публікації творів з української тематики коротенькими словничками. Ще батько письменника Василь Гоголь-Яновський полишив у своїх чернетках словник українських слів на літеру «К» (див.: Назаревский А.А. Из архива Головни // Материалы и исследования. — М.; Л., 1936. — Т. 1. — С. 327). Микола Гоголь, цілеспрямовано «колекціонуючи» український лексикон, продовжив батькову справу, засвідчивши свій інтерес до української мови.
Самобутній та оригінальний талант письменника, його естетичні уподобання і світоглядні засади формуються в першій половині 30-х років, що переконливо демонструють його художні і наукові студії, які увійшли в цей том.
Із ранньої прози
<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>
Уперше надруковано в «Литературной газете» 1831 р.: «Вчитель» (1831, № 1, 1 берез.) за підписом П. Глечик, «Успіх посольства» (1831, № 17, 22 берез.). Рукописи твору не збереглися. В.І. Шенрок відносить задум і написання твору до ніжинського періоду (див.: Гоголь Н.В. Сочинения. — 10-е изд. — Т. 7. — С. 952). Коментатори академічного видання схильні віднести задум до 1830 р., коли Гоголь працював над «Вечорами на хуторі біля Диканьки». У цих фрагментах помітні дві особливості художнього стилю письменника: звернення до фантастичного і «комічного побутописання на основі сучасного українського матеріалу» (Гоголь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.