Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Ой, дякую вам! Дякую! — Вперше вона не знала, що сказати. Який видатний чоловік, подумала вона; такий добрий, милий чоловік!

Її щирі емоції, коли вона збиралася вийти з кабіни екіпажу, допомогли місіс Квонсет під час проходу через салон першого класу, а потім і в салоні туристичного класу. Поки Ґвен Мейген міцно стискала її плече і підштовхувала вперед, літня жінка витирала очі своєю мереживною хустинкою, демонструючи сльозливу, правдоподібну акторську гру сильного розпачу. Вона нагадала собі, майже радісно, незважаючи на сльози, що це вже її друга роль за сьогодні. Першого разу, коли вона прикидалася хворою, то грала в терміналі для молодого агента з обслуговування пасажирів, Пітера Коуклі. Тоді вона зіграла переконливо, то чому б це не спрацювало вдруге?

Гра була настільки щира, що один з пасажирів навіть різко запитав Ґвен:

— Міс, що б вона там не зробила, ви мусите поводитися так жорстоко?

Ґвен відповіла жорстко, усвідомлюючи, що її вже може почути Ґерреро:

— Сер, будь ласка, не втручайтеся.

Коли вони пройшли до туристичного класу, Ґвен затягнула зсувну завісу у дверному проході, який відділяв два пасажирські салони. Це було частиною Вернонового плану. Озирнувшись на шлях, яким вони пройшли, в передній бік літака, Ґвен побачила, що двері кабіни екіпажу трохи прочинені. Вона знала, що за ними стоїть Вернон, він спостерігає і чекає. Як тільки завіса між першим та туристичним класом затягнулася, Вернон пішов за ними та став позаду, спостерігаючи через щілину, яку Ґвен заздалегідь залишила. Тоді, коли настане відповідна мить, він розчахне завісу та рвучко кинеться вперед.

Від думки про те, що станеться протягом наступних кількох хвилин — яким би не був результат, — Ґвен вдруге охопив той крижаний страх, якесь погане передчуття. Вона знову його поборола. Нагадавши собі про відповідальність перед екіпажем та іншими пасажирами — які не відали про спектакль, що перед ними розігрували, — вона провела місіс Квонсет решту шляху до її сидіння.

Пасажир Ґерреро кинув швидкий погляд на них, а тоді відвернувся. Ґвен бачила, що невеликий дипломат так і лежить у нього на колінах і він стискає його в руках. Чоловік у кріслі біля проходу, сусід місіс Квонсет — гобоїст, — підвівся, коли вони підійшли. Зі співчутливим виразом обличчя він відійшов, щоби пропустити стареньку. Ґвен ненав’язливо стала перед ним, заблокувавши шлях до сидіння. Місце біля проходу залишатиметься вільним, поки Ґвен не зійде зі шляху. Очі Ґвен помітили короткий рух через щілину, яку вона залишила у дверному проході. Вернон Демерест стояв на позиції та очікував.

— Будь ласка! — Стоячи в проході, місіс Квонсет благально, заливаючись сльозами, повернулася до Ґвен. — Молю вас — попросіть командира передумати. Я не хочу потрапити до рук італійської поліції…

Ґвен грубо відповіла:

— Треба було раніше про це думати. Крім того, я не можу вказувати командирові, що робити.

— Але ви ж можете його попросити! Він вас вислухає.

Д. О. Ґерреро повернув голову, роздивився, що відбувається, а тоді знову відвернувся.

Ґвен вхопила бабусю за руку.

— Я кажу вам — сядьте на місце!

Голос Ади Квонсет обернувся голосінням.

— Я тільки прошу, щоб мене забрали назад. Здайте мене десь у нашій країні, а не на чужині!

Позаду Ґвен запротестував гобоїст:

— Міс, ви що, не бачите, як ця леді засмучена?

Ґвен гаркнула у відповідь:

— Будь ласка, не втручайтеся. Ця жінка тут взагалі жодних прав не має. Вона безбілетниця.

Гобоїст обурено заперечив:

— Мені однаково, хто вона. Вона все одно літня жінка.

Незважаючи на нього, Ґвен штовхнула місіс Квонсет, і та втратила рівновагу.

— Ви мене чуєте?! Сядьте і заспокойтеся.

Ада Квонсет упала на своє сидіння. Вона закричала:

— Ви мене вдарили! Вдарили мене!

Кілька людей підвелися на ноги від обурення.

Д. О. Ґерреро продовжував дивитися прямо перед собою. Його руки, як Ґвен бачила, не відривалися від дипломата.

Місіс Квонсет знову заридала.

Ґвен холодно промовила:

— Ви — істеричка. — Зумисно, з огидою до того, що їй доводиться робити, вона нахилилася над кріслами та заліпила місіс Квонсет ляпаса по обличчі. Ляпас дзвінко відлунив у салоні. Пасажири охнули. Двоє інших стюардес не повірили власним очам. Гобоїст вхопив Ґвен за руку; та швидко випручалась.

Те, що сталося потім, відбулося настільки швидко, що навіть ті, хто стояли найближче, не були певні стосовно послідовності подій.

Місіс Квонсет, у своєму сидінні, обернулася ліворуч, до Д. О. Ґерреро. Вона почала благати його:

— Сер, прошу, допоможіть мені! Допоможіть!

З кам’яним обличчям він її ігнорував.

Очевидно, сповнена розпачу й страху, вона потягнулася до нього, істерично обвивши руками його шию.

— Будь ласка, прошу вас!

Ґерреро викручувався, намагаючись звільнитися від жінки. Йому це не вдавалося. Натомість Ада Квонсет обхопила його шию руками ще міцніше.

— Ой, допоможіть же мені!

Почервонілий Д. О. Ґерреро, що ледь не задихався, підвів обидві руки, щоб вирватися з її обіймів. Піднявши руки, ніби в молитві, Ада Квонсет послабила хватку і натомість стиснула його зап’ястки.

В ту ж мить Ґвен Мейген нахилилася вперед до сидіння. Вона потягнулася і єдиним рвучким рухом — майже без поспіху — міцно стиснула дипломат і забрала його з колін Ґерреро. За мить дипломат покинув власника та опинився у проході. Ґвен з Адою Квонсет слугували міцним бар’єром між ним та Ґерреро.

Завіса у дверному проході між першим та туристичним класом рвучко відхилилася. Високий та ставний Вернон Демерест побіг уперед.

З полегшенням на обличчі, він простягнув руки, щоб забрати дипломат.

— Гарна робота, Ґвен. Давай сюди.

За звичної удачі цей інцидент — окрім подальшої розбірки з Ґерреро — закінчився б тут і зараз. Те, що сталося інакше, лежить цілком на відповідальності Маркуса Ретбоуна.

Ретбоун до тієї миті був невідомим, не взятим до уваги пасажиром, який займав місце чотирнадцять Д через прохід. Хоча інші нічого про нього не знали, то був зарозумілий, пихатий чоловік, який завжди думав тільки про себе.

У невеликому містечку в Айові, де він жив, Ретбоун працював дрібним торговцем, якого сусіди знали за прізвиськом «критикан». Що би інші люди в його громаді не робили чи не пропонували, Маркус Ретбоун усе заперечував. Про його заперечення, що серйозні, що не дуже, складали легенди. Вони стосувалися вибору книжок до місцевої бібліотеки, плану щодо громадської системи антен, браку дисципліни у його сина у школі та кольору фарби для однієї муніципальної будівлі. Незадовго до того, як відправитися в цю подорож, він зарубав пропозицію про правила розміщення реклами, яка би прикрасила головну вулицю його міста. Незважаючи