Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Аллаху! Бережи моїх живих друзів! С, Т, Є, А та інших. Ми живемо в пеклі! Виявляється, воно тут, на землі!

Будур

19.01.

Мама весь день була вдома в хазяйки нашої квартири. Прибирала в неї, доглядала дітей. Ми в цілковитій залежності. Виживаємо. Вдячні всім, хто простяг руку допомоги!

Увечері старшій Таїсиній дочці я допомагала збиратися до дитячого табору. Школярів відправляють у м. Нальчик. Дітей-росіян у школах немає. А якщо є, то одна дитина на всю школу. Уявляю ставлення до неї! Як їй важко витерпіти всі приниження. І як нервують її батьки!

Я не вірю людям. Нікому. Ніяким. Ніколи.

20 березня мені виповниться 17 років! «Страшно, аж жах!» — слушна фраза зі старого фільму. Я ходжу пильно запнута хусткою, як Квазимодо-страшило. Я повністю, абсолютно самотня. Багато ровесників почали пити. Уживати наркотики. Дивлюся на це з жахом.

На планету Земля я прийшла, щоб стати свідком. Видно, свідок — моя карма. Я — свідок, але я — не учасник. Мені ще гірше. Виходить, я повинна все записувати. Фіксувати історію. Не знаю, чи зрозуміють ті, хто прочитає мої записи: зло калічить тих, хто його чинить, набагато сильніше, ніж тих, над ким його чинять.

Знаєш, Щоденнику, інколи я буваю щаслива. Коли розмовляю сама з собою. Аби тільки відпочити від навколишнього життя!

Удалині працює установка «Град».

20.01.

Ранній похмурий ранок. Удалині стріляють. Але треба їхати на ринок. Працювати, щоб купити їжі мамі й собі.

Ми ще в цьому світі!

30.01.

Їздила по талони на харчі. Дізналася, що Чорному Принцу в лікарні стало краще! Хвала Всевишньому!

Вимкнули газ. Електрики давно немає! Сусід-міліціонер кип’ятив на старому примусі чайник! Ми пили чай! Може бути людиною?

02.02.

Субота. Єврейський вихідний. Я вдома.

Учора на ринку дивом урятувались! Приблизно в двохстах метрах від нас із даху Будинку моди обстріляли відразу два БТРи. Сказали, що вбили трьох російських солдатів. Я вбитих не бачила. Відстань велика. Стрілянина, коли таке скупчення людей! Центр міста, ринок! Діти! Жінки! Військові почали у відповідь стріляти з гармати! Порохом запахло звідусіль. Таїса, моя хазяйка, кричить:

— Кидай товар! Кидай! Хапай гаманець і тікай, тікай!

А я кричу їй:

— Товар — чужий! А гаманець — пустий!

І я стала закидати в торбу чужі книжки. Мама вчить: «Чуже берегти треба краще, ніж свою власність». Ото я від страху тремчу! Але книжки зі стола в пакет стягаю, складаю. Так зібрала весь свій товар. Мій сусід Козеріг зібрав свій. Ми обоє не витримали стрілянини й утекли. А сусідка на прізвисько Коржик залишилась! Вона сиділа під своїм столом, затуливши голову руками, сподіваючись, що потім покупці будуть! Товар у неї дрібний — ліки. Збирати довго. Тож мусила вона, бабуся, своїм життям ризикувати!

Удома дружина міліціонера впіймала мене і стала просити:

— Не забивайте двері на четвертому поверсі!

Отут би поставити знак питання.

Інша сусідка, бабуся-росіянка з першого поверху, та, що боїться всіх, шепнула: «Ваші сусіди винесли з четвертого поверху стільці». Мама підтвердила це. Вона бачила дружину й дочку міліціонера зі стільцями в руках. Але мама так утомилася від усього, що була байдужа. А я розлютилась:

— Накрадуть, а потім на нас звертати почнуть, бо тимчасово тут живемо! Скажуть: «Росіяни були та обікрали». З таким перебігом подій ми знайомі!

Я піднялася на верхній поверх. Забила чужу квартиру на п’ять найбільших цвяхів, які знайшлися. Тепер я ще й охоронець порядку!

Сусідка, дружина міліціонера, щоб помститися, довго шепотілася з криміналом двору. Намовляла! Дідькова личина! Вони зі злістю дивилися на мене, а я — на них, у своє вікно.

Мама згадала: найближчі сусіди шепотілися про те, що ввечері треба спустити вниз ліжко.

— Ти їм плани зламала покрасти. Посилиться ворожнеча, — попередила вона. — Ти навіть господарів квартири на четвертому поверсі не знаєш! Не лізь! Згадай, що дала тобі історія з телевізором у рідному дворі? Його не повернули! А нас зненавиділи.

Але я все одно робитиму своїм розумом і воюватиму за справедливість. Інакше навіщо жити?

Сьогодні бачила Аліка. Він привітався. Перепросив! Обіцяв допомогти. Розповів про мерзоти старого двору. Радив виїхати нам із Чечні. Повідомив, що по-давньому живе цивільним шлюбом із наркоманкою — чеченочкою Синді. Вона хворіє. Він не приховував, що став уживати наркотики.

— Так не страшно! — міркував Алік. — Тільки ТАК не огидно жити. Інакше треба йти у світ кращий, у світ інший.

— Їхати нам із мамою немає до кого! — стала відверто розповідати я. — Тільки в чисте поле. Усе життя мама і я прожили тут, у Чечні. Це моя батьківщина! Матеріальне становище таке: раді, коли є на автобус до ринку і не треба тупати в таку далечінь пішки.

Вийшла сварка з Таїсою. Вона жаліє, годує мене. Але ворожість, бажання принизити прориваються навіть у неї. Як прикро! Мені так часто хочеться назвати її мамою.

У Чечні — загальний вірус: ненависть до росіян. Ось що накоїла війна! У чеченців за роки СРСР бували змішані шлюби. Уже виросли, стали дорослими їхні діти. Мами й бабусі в багатьох — росіянки або українки. Особливо численними були такі шлюби у 80-х роках. Тепер родинні зв’язки з росіянами — ганьба! Їх ретельно приховують. Деякі жінки обмінюють паспорти, стають чеченками. Переїжджають до іншого району міста, складають легенду, щоб вижити.

При мені бабусю-росіянку викинули з автобуса за те, що вона насмілилася заговорити російською! Я навіть нічого не встигла зробити. Російською краще не розмовляти в громадських місцях! Я не почуваюся ані росіянкою, ані чеченкою.

Але повернімося до конфлікту: Таїса пожартувала, звернувшись до старшого брата хазяїна книжок:

— Забирай Поліну-Фатиму собі. Вона мерзне тут. Хворіє! Хто її візьме за дружину, з матір’ю-росіянкою?!

А цей «красень» до мене:

— Ну що? Будеш зі мною спати як друга дружина?

Я від слів Лечі мало не розридалася. Стала перекладати товар на столі. Не витримала, звернулася до Таїси:

— Я з ним поговорю! Присоромлю!

Таїса злякалася. Схопила за руку. Заходилася пояснювати:

— Не годиться! Ти що?! Дорослому чеченцеві будеш виговорювати?! Терпи!

Вона благала мене не ходити. Але я відсмикнула свою руку й утекла від неї. Я завадила Лечі та двом доларовикам рахувати їхні гроші. Заявила йому:

— Ви підете зі мною, і ми поговоримо!

— Бачиш, я зайнятий. Почекай! — попрохав він.

Але я чекати не могла. Я знала: є варіант — залишитися без товару. Зовсім без грошей. Мене можуть підставити, зробивши мені недостачу.

— Чекати