Читати книгу - "Хотин"

— Ні, ще не час, батьку! — сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.

Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.

Микита походжав повз вози, гарби й велетенські кантари. Прискіпливо оглядав, як змащено колеса, закріплено вантаж. Наказував віддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проїхати якомога далі від сплюндрованого військами Хотина і пограбованих довкола нього сіл.

— Маківко, чортів сину! Куди ти ту діжку тягнеш?

Верткий Маківка підвів голову і витер рукавом спітніле чоло. Перед собою він котив чималу бочку з-під пастреми.

— Як куди? На воза…

— Покинь, вона розсохлась!

— Ще чого! Покинь! Підлатаю потім, аякже…

— Тьху, дурень! Возів не вистачає! Ти розумієш чи ні? Кому казав весь непотріб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!

Маківка у нерішучості розкрив рот.

— Та воно так… Але ж добра ще діжа!

— Кинь, кажу!

— Та добре, добре!

Залишивши бочку, Маківка пішов до свого воза. По дорозі знизував плечима і вимахував руками.

— Облиш, облиш! Добра ще… Ех!

До Микити підбіг Горбоніс. Очі його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у погляді, почав здалеку:

— Добре, що коней пригнали…

— Добре, — невизначено відповів Микита.

— Так, он скільки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудів під кузнею. Шкода.

— Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять… Товкачу! Товкачу!

Товкач, який поблизу стояв на возі й змотував порубаний і поколотий списами турецький одяг, підвів очі:

— Га?

— На біса воно тобі? У крові ж усе, та так, що не відмиєш!

Товкач, зітхнувши, згріб колись коштовні речі і кинув у калюжу.

— Та бачу! Гадав, може, відмию, залатаю…

— Чи тобі мало?! Іди он, краще, пушкарям допомагай гармати вантажити.

Не сперечаючись, Товкач сплигнув із воза і попрямував до кантари, що на неї четверо козаків підіймали важкі мортири на товстих, збитих з дубових дошок лафетах.

— Кошовий що каже? — знову заговорив Максим.

— А що він має казати?

— Ну, коли в дорогу.

— Та дочекаємося темряви і вперед.

До курінного підбіг джура кошового отамана.

— Вас кличе кошовий, батьку, — мовив захеканий козачок.

— Добре, йду.

Джура кивнув головою і побіг далі.

— Треба до Семена. Напевне, узгодимо час і порядок руху.

— А… То я зачекаю, — сказав Максим.

— Максиме! Не грай шимка! Чи я не зрозумів, чого ти хочеш?

— То що скажеш?

— Боюсь я за тебе, братику! Джанібек-Ґірей тут свого не впустить. Чи ти на каторгу захотів?

Максим посміхнувся.

— На все Божа воля. Як на роду написано, так і станеться, сам колись казав.

— Ох, гріх на душу беру! — Микита глибоко зітхнув. — Як хочеш, не маленький… Тільки от що! Ти мене дочекайся. Прийду від кошового, тоді поїдете.

— Чому поїдете?

— Тому! Я тебе самого не пущу, бери Кульбабу з собою. Я йому сам скажу…

— Але ж…

— Ніяких але ж! Мені спокійніше… І по коневі на переміну візьмете. Я думаю, ми до Кам'янця не підемо, щоб поляків не зустріти… Одне слово, чекай мене тут.

Через півгодини Непийпиво повернувся у супроводі Андрія. Той, як завжди, був веселий і безтурботний. Лукаво підморгнув Горбоносу.

— А мені панянку знайдеш?

Максим засміявся.

— Ха! Знайдеш! Ти ж краківську хотів!

— Така вона, доля сіромахи: дають — бери…

— А як б'ють?

— Хай спробують!

— Мені б ваш настрій, — стурбовано сказав Микита.

Він сів на товсту колоду біля кабиці і почав накладати люльку. Потім, не кваплячись, висік вогню, припалив трут і роздмухав жарину. Затягнувся гірким тютюновим димом.

— От що. Виходимо опівночі. Йдемо позаду всіх полків, як і сюди йшли. Спочатку на Жванець, потім, минаючи Кам'янець, на Бар. Там виходимо на Кучманський шлях і далі ним через Буг та Інгул до Чорного моря. А там на Чорний шлях і до Базавлука. Вас, звісно, ніхто чекати не буде… Ех, і я б з вами, та не можу! Матиму тепер, про що думати…

— Будь спокійний, Микито! Я за ним наглядатиму, — авторитетно заявив Кульбаба.

— Сам не влети… Ну що ж, — Микита подав Максимові руку, — з Богом. Їдьте до Інгулецької паланки, як нас не наздоженете. Там на Саксагані є хутір Чубенків, знаєте?

— Я знаю, — недбало кивнув Андрій, — у тому році там раків ловили, ото раки!

— Так, раки добрі… — Микита встав, — їдьте вже. Доки військо не знялося, вам безпечніше буде. Чубенкові перекажете від мене привіт. Скажете, може, сам зберуся, навідаю старого…

Вітер несамовито бив у вуха, а по обличчю боляче шмагали мокрі гілки, заліплюючи очі жовтим листям. Кінь напружено дихав і мчав усе далі й далі, перескакуючи рівчаки, калюжі та пеньки. Десь зліва чувся тріск: там пролазив через хащі Кульбаба, а позаду земля стогнала під сотнями копит. Татари майже не мали сумніву в своєму успіхові й весело перегукувалися. Навздогін козакам летіла образлива татарська лайка.

Максим протер очі. Кінь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про відпочинок. Та Горбоніс зціплював зуби і ляскав змилену тварину плазом шаблі. Десь позаду залишилися спис і мушкет, що їх вирвали з рук густі чагарники.

— Максиме! Чуєш, Максиме?! — доніс вітер хрипкий голос Кульбаби.

— Чую!

— Роз'їдемося, Максиме! Єдиний вихід…

— Ні! Вперед! Вперед! — кричав Горбоніс.

– Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!

— Куди ти, дурню?!

Та було вже пізно. Хрускіт зліва припинився. Андрій зупинив коня і, діставши шаблю, повернув назустріч переслідувачам. До них залишалось якихось сто кроків.

— Андрію! Ти що?! Вперед, там річка, маємо надію!

Кульбаба побачив, що Горбоніс наближається до нього. Він мало не заплакав:

— Максиме, тікай! Зараз же. Не можу я з тобою, кінь ногу пошкодив. Скажеш батькові…

— Сам скажеш. Або ніхто!

Татари наблизились і оточили двох мокрих і розхристаних козаків щільним колом. Деякий час стояли мовчки, темні і хижі, було чути лише брязкіт кінської збруї. Кілька чоловік натягнули тятиви луків, але випускати