Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох… Ні за цапову душу…
— Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?
— Відстав він, братику, ще під лісом.
— Тьху ти! Доля собача… — зітхнув приречено Горбоніс.
Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.
— Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!
Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.
— Що будемо робити? — позираючи на татарина, запитав Андрій.
— Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.
— Дулю їм! Я в неволю не піду!
— Не дурій! Стій тихо і слухай.
— Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!
— Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…
Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом — подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир…
А маленькі кривоногі ногаї вже скидали на купу відрізи кармазину, лундишу, шиті бісером папуччі з сідельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пістолів і дві шаблі у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцьковані порохівниці — натруски й улюблений ніж Андрія з гострим, як бритва, лезом дамаської роботи.
— О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак міцний, каторга якші працювати. Вставай, гяуре! Неволя підемо! — один із ногаїв сильно копнув Кульбабу ногою.
Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиї їм одягнули зашморги і босоніж погнали за собою. Один з ординців потягнув, було, за повід Андрієвого коня, але, помітивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку і різонув його кривим ножем по горлу. Зі страшним хрипом тварина повалилася на землю і забила в агонії ногами.
Більше години йшли густим підліском, збиваючи до крові ноги. Поступово татари перестали звертати на козаків увагу й лише час від часу смикали за аркани, перевіряючи їх натяг.
— Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу — і справі кінець! — приречено говорив Андрій.
Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрій уже втратив надію? Багато разів помічав він, як сильні й хоробрі люди ламалися, коли бачили перед собою безвихідь. Вони опускали руки і втрачали інтерес до життя. А серед них були й старші за Андрія… Набагато сильніші й досвідченіші. Невже й з ним таке?!
— Кульбабо!
— Чого?
— А горілки хочеш?
— Я крові хочу!
— Цур тобі, вовкулако!
— Сам такий. Я бусурманської хочу. Знайшов, коли вовкулаку боятися…
Максим з посмішкою щосили ляснув Кульбабу по плечах. Татари повернулись і почали щось кричати. Один із них уперезав Горбоноса довгим батогом.
— Чого ти? — за хвилину зашепотів Андрій.
— Усе добре, з тобою виберемось.
Андрій зловісно посміхнувся, і Максим побачив у його очах той вогник, про який стільки говорив Непийпиво, ще коли Кульбаба молодикував. Веселі сині очі на мить стали схожими на бездонні провалля мушкетних стволів.
— А як і ні, то вони проклянуть цей день! Повір мені, братику… Підійди ближче.
Максим поступово наблизився до побратима.
— Що таке?
— Той келепок пам'ятаєш?
— Який келепок?
— Крем'яний.
— Той, із ями?
— Він. Сила у ньому. Розумієш?!
— То й що з того?
— А те… Мені Микита казав. А він, ти знаєш… Я часом його боюся. Буває, як почне про щось, наче характерник… Наче у воду дивиться!
— Він такий… А келепок до чого?
— Я його у сорочку зашив. Ночі дочекаємо, дістану… Мотузки б тільки порвати.
— Дай Бог. А навіть як і ні, плювати! Ліпше в Україні померти. Я з тобою згоден. Тільки тоді, відразу, було зовсім безглуздо.
— Вийде все! Бачив уже таке… Тоді теж дощ ішов, у них хмиз погано горів, світла мало було… Ох і гнали ж вони мене!
Татари почали оглядатись, і козаки замовкли. Боячись, щоб їх не тримали окремо на ночівлі, Максим і Андрій дещо розійшлись, опустили голови й, похнюпившись, чалапали по калюжах. Розмову припинили й тільки голосно зітхали, викликаючи серед татар зловісний сміх.
Через годину з'єдналися ще з одним чамбулом, вершників із тридцять. Сиве небо почало чорніти, коли нарешті вирішили спинитися на ніч. Татари злізли з коней і почали розпалювати вогнища. Очевидно, вони добре знали, що до ранку ні козаки, ні поляки не вийдуть із таборів, тож нічого не боялися. Незабаром до них приєдналися ще два невеликих чамбули.
Ті, що прибули, мали дещо багатшу здобич, і скоро на узліссі, що його вибрали для табору, сиділо вже кілька десятків бранців. Переважно селяни, але були серед них і кілька козаків. До цього гурту підігнали й Максима з Андрієм.
— Тут твоя сиди, — коротко кинув татарин і пішов собі геть.
Козаки привітались і собі сіли на мокру траву. Ніхто не відповів. Бранці перебували в якомусь сомнамбулічному стані. Впершись невидючими очима десь перед собою, вони мовчки сиділи, лежали, похитувалися у німому розпачі. Брудні й подерті свитини, кожухи, жіночі плахти і жупани козаків здавалися темно-сивими під непривітним свинцевим небом. Тихо заводила середніх літ жінка, притискаючи до грудей худеньке дівча. Дівчинка була одною з тих, хто не повністю зрозумів усієї важкості горя, що на них впало. Великі блискучі оченята з цікавістю поглядали на двох козаків. Повз купку бранців бігали заклопотані татари, носячи з лісу хмиз і воду від річечки, що протікала поблизу. Неподалік двоє маленьких сейменів різали на вечерю стару кобилу.
До запорожців підсунувся худорлявий чоловік, років сорока, одягнутий у благенький жупан, який ще зберігав залишки колишнього синього кольору. Руки йому, як і всім бранцям-чоловікам, було міцно стягнуто позаду.
— Ви звідки, братчики? — пошепки запитав він у Максима.
— З-під Хотина,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.