Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

А як гарно дивитися темної ночі вдалину, на якесь освітлене містечко!

Квакео бачить щоночі багато вогників, коли дістанеться до останніх ліхтарів на околиці містечка, й довго милується ними, розмірковує і зітхає, опустивши руки і схиливши голову на плече.

Ті вогники, мов зграйки світлячків, мерехтять удалині й чатують цілу ніч у похмурій тиші над брудними покрученими вуличками, де причаїлися злидні, може, ще гірші, ніж у його містечку; та здалеку це дуже гарно, і йому приємно бачити вогники серед темряви. Час від часу повіває вітерець, і ті далекі вогники тремтять і ніби теж зітхають.

Подивишся отак здалеку, і здається, що то бідні чоловічки, розкидані по землі в темряві, збираються гуртом то там, то тут, щоб розрадити душу й допомогти одне одному; а насправді все зовсім не так: коли поставити десь хатку, то друга виростає не поряд, як рідна сестра, а неодмінно стає навпроти, як ворог, щоб затулити світ і не дати чим дихати; і люди не об’єднуються тут і там, щоб жити вкупі, а стають ворожими таборами одне проти одного, щоб воювати. О, він, Квакео, це добре знає! А в кожному домі точиться війна між тими, хто мав би любити одне одного і жити в злагоді, щоб захищатися від чужих. Ось хоч би його жінка, хіба вона не найлютіший йому ворог?..

І коли Квакео п’є, то п’є саме через це; п’є, щоб не думати про те, що змушує його брати на себе певні обов’язки. Він і не хотів би їх брати, та доводиться, нічого не вдієш.

— Хіба не так, стара мишо?

Квакео звертається до кажана. Він називає його старою мишею, бо кажан — це крилата миша. Часом він звертається до якогось кота, що крадеться попід стіною, а тоді раптом зупиняється, завмирає і, нашорошившись, злякано дивиться на нього, або до якогось бродячого собаки, що плентається слідом за ним крутими безлюдними провулками від ліхтаря до ліхтаря і сідає під кожним ліхтарем, чекаючи, поки він його засвітить.

Але як йому засвічувати ліхтарі, коли немає гасу?

Сьогодні ввечері місто може залишитися у пітьмі. Підрядчик, який постачає гас для освітлення, розгнівався на муніципалітет: уже кілька місяців йому не платять ані сольдо, а заборгували майже дванадцять тисяч лір, і тепер він більше не хоче мати з ними справи. Сьогодні вдень Квакео не зміг почистити лампи, а як настав вечір, знову подався в обхід з драбиною — перевірити, чи не вистачить гасу, що лишився з минулої ночі. Лампи засвітились, трохи поблимали й зовсім згасли, сповнивши вулицю смердючим гаром. Перехожі обурюються, ніби він і справді в тому винен, а хлопчаки-шибеники діймають його своєю пісенькою:

— Роги! Роги! Кому роги? Роги, Квакео, роги!

Глузування стає нестерпним. Квакео не витримує і, щоб одкараскатися від своїх кривдників, звертає з головної вулиці і з драбиною на плечі шкутильгає провулками. Та хлопчаки не дають йому спокою. І от коли Квакео, стомлений і знічений, звично поринає в роздуми біля ліхтаря, вони вже не задовольняються тим, що дозоляють йому словами, а висмикують драбину йому з-під ніг, і він безпорадно повисає в повітрі.

Ага, так? Це вони змушують його виконати обов’язок зганьбленого чоловіка, бо через брак гасу він сьогодні не зміг виконати свого обов’язку ліхтарника? Вони загнали його на слизьке саме тепер, коли він не може виправдатися тим, що освітлює місто! Ну гаразд! Нехай приставлять драбину на місце, і він задовольнить їхнє бажання! Драбину! Драбину! Хай дадуть йому змогу спуститися, і, Бог свідок, вони побачать, на що він здатний!

Троє, четверо, сміючись, підставляють йому під ноги драбину і хором під’юджують його:

— А ніж у тебе є?

— Знайдеться!

Квакео задирає полу роби, витягає з кишені штанів великого ножа, розчіплює його і показує.

— Годиться, бісові діти?

— Ти її заріжеш?

— Заріжу обох, якщо застукаю разом! Ходімо, будете свідками.

І він, шкутильгаючи, кидається вперед, а хлопчаки з галасом біжать за ним темними кривулястими вуличками все вгору і вгору.

— Ти справді її заріжеш?

Квакео зупиняється і, обернувшись, хапає за барки одного з них.

— Ага, злякалися? Коли вже ви мене підбурили, трясця вашій матері, і я вхопився за ножа, щоб виконати свій обов'язок, то ви всі повинні бути зі мною! Всі, дідько б вас не взяв!

І він щосили трясе хлопчака, а тоді знову прямує далі. Тепер багато хто злякався, розгубився. Хлопчаки нерішуче йдуть за ним іще трохи, а потім, смикаючи один одного за рукав, відстають і розбігаються. Тільки четверо дорослих і двоє хлопчаків доходять за ним аж до будинку, але й вони принишкли і вже не під’юджують його, а, навпаки, ладні не допустити, щоб він здійснив свій намір. Перед самими дверима вони хапають його за руки і, сміючись та жартуючи, намагаються відвести кудись випити вина. Але збуджений і захеканий Квакео виривається і погрожує їм ножем; він гупає ногами в двері і кричить до жінки:

— Відчиняй, негіднице! Відчиняй! Цього разу я з тобою поквитаюся! Пустіть мене, бісові діти! Пустіть, а то я вам голови порозвалюю!

Після такої погрози хлопчаки задкують, а він швиденько дістає з нагрудної кишені ключа, відмикає двері, вскакує всередину і, грюкнувши, замикає їх. Усі кидаються до дверей, намагаються висадити їх, кличуть на допомогу. Всередині чути крик і голосіння.

— Заріжу! Заріжу! — горлає Квакео, розмахуючи ножем. Попотягавши жінку за коси, він кидає її, розпатлану й розхристану, додолу, а сам шукає під ліжком, перевертаючи все, що потрапляє під руку, шукає в скрині, біжить у кухню і весь час кричить:

— Де він? Кажи мені, де він? Де ти його сховала?

А жінка йому:

— Чи ти здурів? Чи ти п’яний? Що тобі в голову вдарило, дурню?

А в провулку лементують оті четверо, що під’юдили його, на галас збігаються люди; вони гупають у двері кулаками, ногами, плечима. То там, то тут відчиняються вікна, і всі питають:

— Що таке? Що сталося?

Квакео знову накидається на жінку:

— Кажи мені, де він, а то вб’ю! Крові,