Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Спроба трактувати «провідні ідеї»» Шевченка в аспекті міжнаціональних противенств і замовчати при тім справді провідне – порушення соціально-класових проблем – одна із провідних тенденцій буржуазного шевченкознавства. З того й випливає антинаукова концепція народності Шевченка.

Ще яскравіше ми це бачимо на прикладі ряду виступів народовських критиків Є. Згарського та О. Огоновського на сторінках буржуазно-консервативного журналу «Правда» в кінці 1870-х років з приводу поеми «Неофіти», які запропонували читачеві свою безплідну версію щодо ідеї цього твору. На їх думку, давньоісторичний сюжет поеми має вузьконаціональний зміст. Однак відомо, що таке тлумачення не випливає з її задуму, в основі якого – конфлікт соціально-політичний. Зміст поеми спрямований на викриття царизму, російського самодержавства і його політики соціального і національного гноблення, проти якого боролись усі народи царської Росії, серед них – український і російський.

Пізніше Огоновський писав про те саме і про поему «Марія». Франко розглядав поему «Марія, як і поему «Неофіти» в значно ширшому аспекті – і філософському, і політичному, розкриваючи національне і загальнолюдське значення провідної ідеї цих творів.

Під певним кутом зору поему Шевченка «І мертвим, і живим…», обминаючи її соціально-викривальні мотиви, Огоновський трактує в плані публіцистичного втілення Шевченкової національної політичної проблеми, характерної, мовляв, для творчості поета в цілому.

У другій половині 1880-х років майже одночасно вийшли друком брошура Ф. Свистуна «Чем есть для нас Шевченко» (Львів, 1885) та книга польського літератора і публіциста М. Здзєховського (псевдонім Урсин) «Очерки из психологии славянского племени. Славянофилы» (С. – Петербург, 1887), в якій значну частину одного з розділів присвячено Шевченкові. Для повноти картини в цьому зв’язку слід згадати ще статтю В. Щурата «Шевченко і Єремія» (1904).

Позиції згаданих авторів у суспільних, національно-політичних питаннях різні, часом полярні. Далеко не тотожні їх інтереси, як і підхід до висвітлення спадщини Шевченка. Але є й спільне у висвітленні деяких основ творчості, світосприймання поета. Усі три виступи разом є немовби конгломератом «версій» національно-психологічної природи поезії Шевченка, кожна з яких, як на нашу думку, однаково хибна.

Ф. Свистун, наприклад, писав: «У душі Шевченка схований зародок міцного почуття релігійного, й усвідомлення залежності людини від вищої істоти, що управляє світом, проступає в усіх його творах. Священне писання… залишило незворушні сліди як у його думках, так і в способі викладу почувань». Проте Ф. Свистун змушений визнати, що йому не до душі твори Шевченка, які проповідують, за його висловом, «соціальний переворот», позначені впливом «французького позитивізму» і «руського нигілізму». Загалом же автор тлумачить Шевченка – поета, революційного демократа – як співця «християнства й головного засновника науки Христа»: «любові, смирення… братолюбства».

Згодом, як уже зазначалося, зі спробою віднайти «секрети» сутності національного, народного змісту творчості Шевченка виступив Урсин. У своїх судженнях про Шевченка він прагне обґрунтувати свою думку науковоподібними розмислами ідеалістичного характеру, скажімо, про «племінну психологію» слов’ян, про риси спільності й відмінності в «національно-племінній» психіці росіян, українців, поляків.

Торкаючись, наприклад, поеми «Неофіти» Шевченка і загалом всієї його творчості, Урсин робить висновок: «…вражає перш за все… пасивне ставлення до умов суспільного життя… заглиблення в самого себе з метою досягнення християнської досконалості…».

Франко спростовує хибні тлумачення про Шевченка

Не дивно, що міркування Урсина викликали гостру критику з боку Франка. У статті «Т. Шевченко у висвітленні пана Урсина» (1888) він писав, що «наукові» відкриття автора нічого спільного не мають з поглядами і настроями Шевченка, що той не був ані песимістом, ані містиком… Все було навпаки», – підкреслював Франко. Критикуючи хибні надумані висновки автора, Франко писав: «…Вся поезія Шевченка подана неправильно: ані слов’янофільство, ані віра в народ не були у Шевченка містичними». Спроба з таких засад з’ясувати ознаки народності, національної природи творчості Шевченка, як це здійснив Урсин, не витримувала жодної критики.

Так само різкою і дієвою була відповідь Франка на публікацію В. Щурата «Шевченко і Єремія». Відомо, що Щурат є автором змістовних праць про Шевченка, деякі з них були написані ще за життя Франка, і він їх схвально оцінював (як-от студію про поему Шевченка «Чернець»). Але принципова, глибоко наукова позиція Франка не визнавала компромісів, зокрема в питаннях, що стосувалися характеристики національних, народних основ творчості геніального поета.

Віднаходити спільні риси між Шевченком і давньоєврейським пророком Єремією щодо їх взаємин з народом, вбачати в життєвій долі Єремії, його трагічній відірваності від народу історичну долю геніального поета України – такі порівняльно-філософічні розмірковування свідчать про обмеженість і відсутність чіткості в розумінні історичного значення Шевченка. Франко різко реагував на статтю В. Щурата: «Додайте до того ще, що вся проповідь Єремії має тло не етичне, а національно-жидівське, що основна нота його промов – глибокий песимізм, який іноді доходить до розпуки, то й зрозумієте, як мало відповідне було порівняння д-ра Щурата».

Рішучу критику з боку Франка тоді ж викликала і стаття В. Щурата «Святе письмо в Шевченковій поезії» (1904). Критичний відгук і на цей раз викликаний викривленим тлумаченням ідейного змісту спадщини Шевченка. Автор статті старанно визбирує всі згадки поета про Біблію, біблійних пророків, реєструє найрізноманітніші деталі із сфери художньої стилістики і з того робить висновок, що Шевченко був «біблійцем», людиною глибоко релігійною і взагалі поетом, що повністю лишався у сфері християнської моралі. Франко вказує на те, що автор приписав Шевченкові настрої і переконання, не властиві йому, і підкреслює, що одна справа – самостійне, оригінальне використання тих чи інших стародавніх мотивів, сюжетів, а інша – світоглядна позиція поета, його суспільні наміри та їх художнє втілення.

Коментуючи слова Щурата про Шевченка як «народного священнослужителя», Франко розкриває тенденційний підхід автора статті до тлумачення фактів і навіть до їх відбору. Щодо цього Франко зауважує: «Вертаючи до «впливів», зазначуємо, що автор виключив із-під них отсі чотири поеми (які знов не підходять під його тенденцію!): «Саул», «Царі», «Во Іудеї, во дні они» і «Марія», тому, «що в них Шевченко лиш формально оперся на Св. письмі…» Боротьба за спадщину Кобзаря часто велася як проти перекручення її суспільної сутності, так і проти ворожих нападок на поета клерикалів-реакціонерів. Тут варто згадати ще один виступ Франка з яскраво політичним спрямуванням, а саме його статтю «Мистифікація чи ідіотизм» (1905).

Як це не може здаватись дивним, а втім, можна стверджувати, й закономірним – суперечки довкола тлумаченя поетичного, ідеологічного обличчя Шевченка не припиняються й у