Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Мені здавалося, що я можу жити без неї. Можу почати своє життя спочатку. З кимось іншим. Якщо сильно захочу. Якщо буду впевнений, що інакше буде боляче обом. І мені, і Яні. Адже який у цьому сенс — жити в нелюбові під одним дахом?

Я розумів, що вона не житиме одна решту життя. Що моя дружина зійдеться з кимось. На словах я бажав їй зустріти когось гідного. Нормального. Статечного. Ідеальну пару. Щоб не вийшло, як зі мною. Адже коли ви не підходите одне одному, це може спливти через роки й занапастити ваш шлюб.

Мені здавалося, я впораюся з цим.

Адже багато хто через таке проходить.

Діти дітьми. Вони назавжди залишаться нашими. Спільними. А Яна може обирати будь-кого. Якщо я пішов і залишив її саму. Тим паче зрадив.

Навіть коли я здогадувався, що вона з кимось іншим. Поки я няньчу дітей, укладаю їх спати і готую вечерю вдома. Я підозрював, що вона не одна. І це може бути вона. Те саме, що робив колись я.

Зрада.

Рік тому я б міг це назвати саме так. Назвати зрадою. Назвати свою дружину, з якою прожив п'ятнадцять років, зрадницею. Невірною. Тому що вона трахалася з кимось, крім мене. Нехай навіть зізналася в цьому, щоб не плодити багато брехні.

Достатньо однієї простої брехні.

Коли ти кажеш, що на роботі. А насправді цілуєш чужі губи, куштуєш заборонений плід. Не думаєш про наслідки.

Але я сам позбавив її будь-якої відповідальності.

Своїми діями я відчинив скриньку Пандори.

По голові ударило бумерангом.

Ноги підкосилися. У вухах гупало серце. Я ледь тримався, щоб не впасти від шоку.

Адже одне діло здогадуватися, підозрювати. І зовсім інше — точно знати. Почути від дружини. Що в неї був секс з іншим чоловіком. Поки ти її чекав додому. Засмутившись, що їжа давно охолола. А ранок буде на самоті.

Мені здавалося, я буду готовий.

Що я вистою, дізнавшись напевно...

Проте це виявилося не так.

Геть не так.

У ту хвилину я раптом усвідомив реальну ціну своїх почуттів до неї. Адже що болючіше тобі від зради, то сильніше ти кохав. А якщо кохаєш — не пробачиш. Це нереально.

— Давид... — почулося зовні. Через білий шум і гуркіт серця пробивався її голос. — Дава, що з тобою? Нам треба їхати!

Я прийшов до тями і подивився на Яну.

Вона сиділа поруч, смикаючи мене за лікоть.

Ми обоє в автівці. Попереду — світлофор.

Горить зелене. Машини сигналять. Хтось психанув і обійшов зустрічною смугою — опустивши скло, вигукуючи лайку.

Я ж проковтнув важкий клубок у глибині горла. Стиснув міцніше кермо і натиснув на педаль газу. Ми знову рухалися вперед. Однак я поки що не розумів, куди саме. Не буквально — в душі. Не розумів, як зможу це прийняти.

Ділити з кимось Яну я не звик. Та й як до такого звикнути? Якщо я не можу. Просто не можу. Це неможливо. Я скаженію, я злюся, я рву себе на шматки зсередини. Мені хочеться її схопити за плечі й струснути. Поглянути в очі й запитати: як вона могла? Як могла таке вчинити. Адже я...

Адже я так її люблю.

Господи. Адже я так її люблю...

Як я міг забути це почуття — покрити його пилом звички. Вирішити, ніби все закінчилося. Розлюбив.

Я не розлюбив.

Яким сліпим я тоді був. Коли сказав, що більше не кохаю. Тому я йду. Бо почуття вичерпалися.

Якби вони вичерпалися. Я б не чув цей скажений пульс у скронях. І не уявляв, як знову і знову б'ю цього Рому.

Сука. Падло. Ненавиджу.

Як же я зневажаю цю сволоту.

— Нам треба на заправку, — сказав я, повертаючи кермо під цінниками на бензин. — Можеш узяти щось поїсти.

— Ти голодний?

— Не голодний, — буркнув я з холодом. — У мене немає апетиту. Але ти можеш їсти. Це твоє тіло. Твоє життя. Я не можу тобі вказувати.

Вийшов із машини, грюкнувши дверима.

Мене просто трясло від внутрішнього гніву.

Йшов, застібаючи куртку. Але вона, паскуда, все ніяк не застібалася. Смикнув сильніше — і тут же зламав бігунок.

Трясця!

— Але ж у нас повно бензину! — гукнула Яна, опустивши скло. — Я ж бачу на індикаторі. Більше половини бака.

Я нічого не відповів.

Пройшов через автоматичні двері.

Знайшов туалет і замкнув двері зсередини.

Мені треба було терміново вмитися.

Змити з обличчя цей жар. Воно палало. Хоча на вигляд щоки були блідими, як у мерця.

Дивився на своє відображення. І здавалося, що не спав тиждень. Мішки під очима стали сірими, припухлими. Я наче страшенно бухав попередню ніч. Або ревів.

Однак проблема в тому, що я не пив.

І хлопчики не плачуть.

Я не міг собі дозволити випустити емоції.

Хоча їх було так багато. Так багато...

Що я божеволів від болю.

— ЧОРТ! — гримнув я і вдарив кулаком у залізну сушарку для рук. На корпусі утворилася вм'ятина. Кисть почала нити від болю. На секунду я відчув полегшення... — СУКА! СВОЛОТА! ЛАЙНО! — Я завдавав удару за ударом, зганяючи всю ненависть на простій дрібниці. Метал невблаганно гнувся, перетворюючи сушарку на щось безформне, понівечене моїм божевіллям. А я бив із кулака. Знову. І знову. І знову. У думках повторюючи одне й те саме слово. — НІ! НІ! Ні! Ні...

Сушарка зірвалася зі стіни і з гуркотом упала на підлогу. Кулак тремтів від сильного болю. Я насилу розгинав долоню. І дивився на кров, що сочилася.

У дзеркалі я бачив убитого горем чоловіка під сорок. Він звик вважати себе сильним, упевненим у собі, стійким. Йому здавалося, що він знає, чого хоче від життя. А десь глибоко в душі йому явно імпонувала фраза, що незамінних людей не буває.

На роботі він нерідко її говорив своїм підопічним. Якщо комусь щось не подобалося — він дотримувався поради президента холдингу. І просто позбувався незручних кадрів. Завжди можна знайти не гірше. А то й краще. Якщо пошукати.

От тільки в особистих стосунках це не спрацювало. Якою б артистичною і яскравою не була молоденька співачка в обтислій сукні.

Серце назавжди було з іншою.

Член міг подивитися наліво.

Але серце не дасть помилитися.