Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

«Мій друг навчив мене деяких речей, стосовно самозахисту, які дуже допомогли мені потім у житті. Тут я маю один шрам, а ось ще один… коли на тебе нападають з ножем, потрібно знати, як відбиватися. Головний принцип — реагувати завчасно, не дати себе вдарити. Таке було щасливе радянське дитинство!»[1202]

Проте для деяких дітей життя в дитбудинку було постійною травмою. Одна мати повернулася із заслання і забрала додому маленьку доньку. Восьмирічна дитина ледве говорила, хапала їжу й тікала і поводилася, як дика тварина, якою навчив її бути дитячий будинок[1203]. Інша мати після відбуття восьмирічного терміну ув’язнення приїхала до дитячого будинку по своїх дітей — вони відмовилися іти з нею. Їх навчили, що батьки — «вороги народу», які не заслуговують на любов і прихильність. Їм прямо наказали відмовлятися йти з дитбудинку, «якщо мати колись по вас приїде», і вони не хотіли знову жити разом з батьками[1204].

Не дивно, що діти з таких дитячих будинків тікали — у великих кількостях. Опинившись на вулиці, вони швидко потрапляли до злочинного світу. А якщо вони були у злочинному світі, порочне коло замикалося. Рано чи пізно їх арештовували.

На перший погляд, у річному звіті НКВД за 1944–1945 роки щодо однієї групи з восьми таборів в Україні немає нічого незвичайного. У звіті відзначається, які з таборів виконують п’ятирічку, а які ні. Хвалять табірних ударників. Суворим тоном говориться про брак і одноманітність їжі в таборах. З більшою теплотою відзначається, що епідемію протягом звітного періоду було зафіксовано лише в одному таборі — і почалася вона після того, як до того табору перевели п’ятьох в’язнів з переповненої харківської тюрми.

Однак кілька деталей у цьому звіті прояснюють питання, що ж саме це були за вісім таборів в Україні. Перевіряючий, наприклад, скаржиться на те, що в одному з них бракує «підручників, ручок, зошитів і олівців». Також є суворе зауваження щодо того, що дехто з в’язнів проявляє схильність програвати їжу, іноді таким чином позбуваючись хлібних пайків на багато місяців наперед: здається, молодші мешканці таборів також мали досвід гри в карти зі старшими[1205].

Вісім таборів, про які йдеться, були вісьмома дитячими колоніями, розташованими на території України. Не всі діти, які підпадали під юрисдикцію ГУЛАГу, були дітьми арештованих батьків. Частина з них знайшли дорогу до таборів самостійно. Після вчинення злочину їх арештовували і відправляли у спеціальні табори для малолітніх. Керували ними ті самі чиновники, що й дорослими таборами, і в багатьох відношеннях вони на ці дорослі табори були схожими.

Початково ці «дитячі табори» організовувалися для «беспризорников» — безпритульних дітей, сиріт, бездомних і брудних вуличних дітей, які втрачали своїх батьків або від них утікали під час громадянської війни, голоду, колективізації і масових арештів. Безпритульні на початок 1930-х років стали звичною картиною для вокзалів і парків великих радянських міст. Російський письменник Віктор Серж пише про них:

«Я бачив їх у Ленінграді та Москві — вони жили в каналізації, в афішних будках, у склепах на цвинтарях, де вони були беззастережними господарями; вони влаштовували зібрання у громадських туалетах; подорожували на дахах вагонів чи на осях під ними. Вони з’являлися, докучливі, чорні від поту, щоб просити у пасажирів "пару копійок" чи щоб лежати і чекати нагоди вкрасти чемодан…»[1206]

Кількість цих дітей і проблеми від них нарешті стали такими, що 1934 року ГУЛАГ створив перші дитячі заклади у дорослих таборах — для того, щоб діти арештованих батьків не блукали на вулицях[1207]. Невдовзі після цього, 1935 року, керівництво ГУЛАГу ухвалило рішення створити також і спеціальні дитячі колонії. Дітей забирали з вулиць під час масових облав і відправляли до колоній, де вони мали навчатися і готуватися до майбутньої ролі робочої сили.

1935 року радянська влада також ухвалила зловісний закон, за яким діти могли притягуватися до суду нарівні з дорослими починаючи з 12-річного віку. В результаті застосування цього закону селянських дітей арештовували за крадіжку колосків, а діти «ворогів народу», підозрювані у пособництві своїм батькам, потрапляли до в’язниць для малолітніх, поряд з малолітніми проститутками, кишеньковими злодіями, безпритульними тощо[1208]. В одному з внутрішніх документів НКВД 1930-х років йдеться про те, що співробітники забрали у матері на вокзалі 12-річну дівчинку-татарку, яка не розмовляла російською. Її, саму, відправили на заслання на Далеку Півініч[1209]. Дитяча злочинність у Радянському Союзі набула такого розмаху, що 1937 року НКВД створило спеціальні дитячі будинку «суворого режиму» — для дітей, які систематично порушували порядок у звичайних дитячих будинках. 1939 року просто сиріт взагалі перестали відправляти до дитячих таборів. Їх закріпили за дітьми-злочинцями, які мали справжні вироки судів або «особых совещаний»[1210].

Незважаючи на суворіші покарання, кількість малолітніх правопорушників продовжувала зростати. Війна породжувала не тільки сиріт, а й безпритульних, бездоглядних дітей, батьки яких були на фронті, а матері працювали по 12 годин на день на заводах, а також і зовсім нові категорії малолітніх злочинців: малолітніх робітників, які без дозволу залишали місця роботи — іноді це відбувалося, коли заводи евакуювалися в інші місцевості, далеко від їхніх родин, таким чином ці діти порушували закон воєнного часу про «залишення без дозволу військових підприємств»[1211]. За власними статистичними даними НКВД, у 1942–1943 роках «приймальники» зібрали величезну кількість дітей — 842 144 особи. Більшість з них було відправлено до батьків, дитячих будинків або до ремісничих училищ. Але дуже велику кількість — 52 830 — відправили до «колоній трудового виховання». Цей вираз вживався просто як приємніший замінник «дитячого концентраційного табору»[1212].

Загалом поводження з дітьми у таборах для малолітніх не дуже відрізнялося від поводження з їхніми батьками. Дітей арештовували і транспортували за тими самими правилами — з двома винятками: їх належало тримати окремо від дорослих і не дозволялося у них стріляти при спробі втечі[1213]. Їх тримали в таких самих тюрмах, що й дорослих, в окремих, але так само поганих камерах. Опис однієї такої камери перевіряючим виглядає сумно і знайомо: «Стіни брудні; не всі в’язні мають нари і матраци. Вони не мають простирадл, наволочок і ковдр. У камері № 5 вікно через відсутність шибки затулене подушкою, в камері № 14 одне вікно взагалі не закривається»[1214]. В іншому звіті йдеться про «неприйнятну антисанітарію» в тюрмах для малолітніх, про брак гарячої води і таких елементарних речей, як кухлі, миски і стільці