Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Ловець орлів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець орлів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець орлів" автора Джеймс Віллард Шульц. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 114 115 116 ... 124
Перейти на сторінку:
моя довго блукала і я надто стомився.

Коли я прокинувся, був уже день. Я тремтів від холоду. Виявилося, що уві сні я скинув із себе шкіряну ковдру; вона звісилася з помосту і, звичайно, впала б у річку, якби на самому її кінчику не лежала моя ліва нога. Я простяг руку і витяг ковдру. Раптом до мене долинув чийсь голосний крик. Обережно підповз я до краю помосту і подивився вниз. І знаєш, що я побачив?

Розділ дев’ятий

На протилежному березі річки я побачив чоловіка, який показував пальцем на мій поміст і щось говорив п’ятьом воїнам, котрі стояли за ним. Він бачив мою ковдру, бачив, як я витяг її на поміст; напевно, він пояснював своїм супутникам, що мрець не може піднімати ковдру.

«Я потрапив у пастку, — подумав я. — Якщо вони переправляться через річку і видеруться на бескид, мені від них не втекти».

Не встиг я про це подумати, як воїни розбилися на дві групи. Троє стали переходити бродом річку вище бескиду, а троє вибрали для переправи місце нижче, де було не так глибоко.

«Іди, — сказав я, — вибач, що кидаю тебе вниз, дух голови, ти був для мене добрим талісманом».

Незабаром вони зникли з поля зору, хоч я не сумнівався, що вони піднімуться на бескид і стрілятимуть у мене й кидатимуть згори каміння. Що я мав робити? Як утекти від них? Стрибати з такої висоти? Я міг розбитися…

Потім надія повернулася до мене: я згадав, що дрючки мого помосту зв’язані двома міцними мотузками. Я повісив на спину лук і сагайдак, а череп кинув у річку. Я почув сплеск, коли череп торкнувся води.

О, як я поспішав, відв’язуючи мотузки від дрючків та гілля! Потім я сточив обидві мотузки і один кінець прив’язав до дерева. Обмотавши руки ковдрою, щоб не здерти з них шкіри, я став повільно спускатися з бескиду. Мотузка скінчилась, а до води було ще далеко. Мені не залишалося нічого іншого, як стрибнути. Я відштовхнувся ногами від бескиду, випустив кінець мотузки і впав у воду. Тут річка була дуже глибока, я занурювався нижче й нижче, і здавалося, що я тону. Обома руками я розсікав воду й, нарешті, почав випливати. Ой, як легко стало мені на серці, коли я вистромив з води голову і глибоко вдихнув повітря! Я ліг на спину, й течія понесла мене. Наді мною зводилися бескид і дерево — самотня тополя, з якої я спустився. Я міг добре роздивитися поміст, але знав, що зверху його, схованого в гіллі дерева, не видно.

Мені хотілося знати, що робитимуть воїни, коли видеруться на бескид і побачать мотузку, що спускається до дерева. Чекати довелося недовго: з вершини бескиду полетіло велике каміння і з плюскотом упало в річку. Я почув військовий клич племені ассінібойнів.

Воїнів я не бачив, і вони не могли бачити мене, бо стояли на вершині бескиду, а я плив біля самого підніжжя скель, що нависли над річкою, і майже торкався кам’яної стіни. Вони довго кричали і скочували по схилу каміння, а мене далі й далі відносило течією. Тепер я знав, що мені робити. Пливучи попід самісіньким берегом, я побачив на жовтому піску відбитки ніг тих трьох воїнів, які тут вийшли з води. Ступаючи по їхніх слідах, я вийшов на сушу, шмигнув у кущі і, продираючись крізь чагарники, дійшов до того самого гаю, де три ночі тому ми зробили привал. До мене долинав гуркіт каміння і войовничі крики ворогів. Я був урятований: воїни не бачили, як я покинув поміст.

Не знаю, чи довго шпурляли вони каміння в дерево, не підозрюючи, що всі їхні зусилля марні. Я перетнув гай і спустився в яр, порослий кущами. Моя шкіряна ковдра пропала. Тятива змокла. Я поклав лук і стріли сушитися на сонці.

Довгим видався мені цей день. Спрагу я втамував, коли плив річкою, але незабаром мені знову захотілося пити. Від довгого посту я ослаб, голова паморочилася. І думка про сестру та двох бабусь не полишала мене. Добре, коли вони послухались і вдень ховалися в чагарнику. Та якщо вони вийшли з кущів, воїни могли їх помітити.

Коли висохла тятива мого лука, мені полегшало на душі: тепер я не був беззбройний. Однак я вирішив тікати, якщо вороги викриють мою схованку. Але боги були прихильні до мене. Опівдні я побачив, як воїни, скрадаючись і припадаючи до землі, пробігли узліссям і зникли. Пробираючись від річки до яру, я уникав курних стежин, протоптаних звірами.

Як я зрадів, коли стемніло і я зміг вийти із своєї схованки! Я не уявляв собі, де перебував ворожий загін — чи ховається в гаю, чи йде далі до верхів’їв або пониззя річки. Мені здавалося, що воїни нишпорять десь поблизу, сподіваючись натрапити на слід самотнього ворога, якого вони зігнали з дерева сновидінь.

Місяць ще не зійшов. У темряві я доповз до річки і, високо тримаючи над головою сагайдак та лук, переправився на другий берег. Стежкою піднявся я на скелю і, ховаючись за кам’яними пасмами, попрямував до того місця, де мене мали чекати жінки. І знову щастя всміхнулось мені: я не побачив і не сполохав жодного стада. Зійшов місяць, коли я спустився в улоговину й підійшов до маленького ставка і чагарника, де, як я сподівався, спали жінки.

— Пітакі! Майже-матері! Де ви? — покликав я їх.

І відразу ж відгукнувся голос Суякі:

— Ми тут, сину мій!

Вони підбігли до мене, обняли і в один голос запитали:

— А де твоя шкіряна ковдра?

Я всівся на траві й розповів їм усе, що зі мною трапилося відтоді, як ми розлучились. Сестра простягала мені шматки смаженого м’яса, і я, не перериваючи розповіді, жадібно їв. Я почав тремтіти, бо змок до кісток, а ніч була холодна. Суякі примусила мене взяти її ковдру.

— Бери, — сказала вона. — Ми з Ахсанакі можемо вкритися однією ковдрою.

Коли я закінчив розповідь, заговорила Суякі.

— Видно, що боги прихильні до нас, — почала вона. — Згадай шлях, пройдений нами відтоді, як ми розлучилися з нашим плем’ям. На кожному кроці на нас чигала небезпека, а ми, проте, цілі й здорові. Уві сні ти, сину мій, дістав добрі поради від Плескатої гори, і вона послала тебе сюди, а тут тобі дав пораду болотяний лунь. Сину мій, це місце нам не до душі, воно лякає нас; сотні привидів охороняють давню пастку, і привиди цЬ нам ворожі. Але

1 ... 114 115 116 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець орлів"