Читати книгу - "Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська"

— Для кого?

— Для себе.

Він має на увазі свій горб?

Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному у вічі.

— Розповісти тобі історію лаамарійського хлопчика-сироти?

Сніжана кивнула. Вона відчувала, що це буде автобіографічна розповідь. Вона наперед знала, що історія не буде простою. Вона знала, що ще ніколи і нікому Тельмар не розповідав того, що зараз розкаже їй. Мабуть, настав час, коли він більше не може тримати це в собі. Воно має вирватися назовні прямо зараз — біль, туга, невиплакані сльози, і ще щось, чого Тельмар соромиться.

— Я виходець із опального лаамарійського роду. Усі мої близькі загинули під час останнього заколоту. Хто не загинув, зазнав гоніння. Не лишилося нікого з рідних. І не залишилося нічого на згадку про них. Навіть наш родовий артефакт був загублений. Доля пошкодувала лише мене — потворного хлопчика-горбуна. Мене чекало убоге життя. Поневіряння, злидні і голод.

У Сніжани гіркота підступила до горла. Вона завжди гостро реагувала на такі історії — сама росла без матері. Але залишитися зовсім одному…

— Скільки вам було років?

— Одинадцять.

Дуже юний.

— Але як вам вдалося потрапити до палацу?

— Династія придворних цілителів на той момент переживала не найкращі часи. У сім'ї Саафедія, королівського лікаря, одна за одною народжувалися виключно дівчата. Але жінки не успадковують дар цілительства. В усякому разі, якщо мова не про жителів півночі. Коли Саафедій переступив поріг шістдесятиріччя, він зрозумів, що має шукати наступника на стороні. Він об’їхав усе королівство у пошуках обдарованого хлопчика. Усі, кого знаходив, виявлялися недостатньо обдарованими. Не знаю, як він наважився навідатися до північної провінції. Мабуть, відчай штовхнув його на цей крок. На той момент я мандрував із бродячим цирком. Це був мій єдиний хліб — виставляти свою потворність на втіху публіки. Доля розпорядилася так, що Саафедій став випадковим глядачем циркової вистави. Він відчув, що я маю дар. Лікар влаштував мені перевірку і був такий здивований глибиною і силою моїх здібностей, що вирішив зробити наступником саме мене. Отак я опинився в палаці.

Тельмар опустив повіки, ніби спогади викликали різь в очах, як від яскравого світла. З убогості мандрівного життя потрапити до палацу, що блищить розкішшю. Але чи став хлопчик-горбун там щасливий?

— Звичайно, Саафедій вирішив приховати моє походження. Ніхто б не дозволив йому готувати в наступники вихідця з Півночі та ще й представника одного з опальних родів. Він знебарвив мені волосся і велів не стригти і не розчісувати. Косматі пасма мали приховувати обличчя. Він побоювався, що хтось міг упізнати в мені хлопчика-горбуна з бродячого північного цирку чи ще гірше, роздивитися риси, властиві нашому роду. За його задумом я мав здобути при дворі славу дивакуватого неохайного підлітка. Він був упевнений, що за мій дар мені пробачать будь-які чудасії.

— Ви не тримаєте на нього зла?

— Ні. Я йому вдячний. Він був суворим і вимогливим наставником. Не завжди справедливим. Зі своїми слабкостями та недоліками. Але він відкрив для мене світ цілительства. Дав відчути, що я можу бути потрібний людям. Що моє призначення — рятувати життя, а не бути посміховиськом у цирку.

— Вам не було гірко, що ви рятуєте життя тим, чиї предки, по суті, винні у вашому безрадісному дитинстві?

— Мій наставник навчив мене, що найвищий обов'язок цілителя — допомагати всім. Будь-кому, хто потребує допомоги. Не важливо, з якої він провінції, не важливо, якого він віку, жінка чи чоловік, король чи жебрак. Не важливо, на чиїй стороні воював, не важливо, друг чи ворог… але… але, звичайно, я не міг забути того, що сталося з нашим родом. Ні, я ніколи не думав про помсту. Якщо ти дав клятву цілителя, мусиш забути про низькі почуття. А жага помсти — одна з найбрудніших вад. Але я мріяв продовжити наш рід. Те, що я залишився єдиним представником, накладало на мене відповідальність. Я дуже хотів мати сім'ю. Хотів особистого щастя. Хотів, щоб у мене з'явився спадкоємець... Дивні мрії для горбуна, чи не так? — Тельмар невесело посміхнувся. — Хто погодиться вийти заміж за виродка?

— Тому ви й стали проводити досліди зі зміїною отрутою? Хотіли знайти засіб, щоб випрямити горб?

— Так. Коли мого наставника забрав до себе все-Творець, я зважився роздобути чорних кобр і розпочати експерименти.

Тельмар замовк, але Сніжана вже знала, що сталося далі. Якось цілитель недодивився за однією зі своїх змій. Вона вибралася на волю і заповзла до королівського саду. Саме вона і напала на королівську родину, яка відпочивала в тіні фруктових дерев.

— Я не знаю, як таке могло статися. Я завжди щільно закривав кришку. Але того разу, вона виявилася трохи відсунута. Рівно настільки, щоб тонша молода кобра змогла вислизнути назовні, — Тельмар зробився чорним від гіркого каяття. — Це я винен у тому, що сталося з королевою та принцом.

Він обхопив голову руками, зігнувся навпіл у скорботному розпачі.

— Мені було б легше, якби я зміг відразу зізнатися королю у своєму гріху, але я не міг. Король негайно наказав би мене стратити. Але хто б тоді боровся за життя його дружини та сина? Я знав, що в усьому королівстві немає сильнішого цілителя. На той момент не було нікого, хто міг би стати моїм наступником.

Сніжана відчувала його біль як свій. Величезна виразка, що сидить у його горбу, насичена чорною еолою — це постійне почуття провини, це накопичена роками скорбота і досада на самого себе.

Він справді винен. Його злочинна недбалість забрала щонайменше одне життя. Але усі мають право на прощення.

— Цілителю, ви вже спокутували свою провину. Чесним служінням обов'язку, порятунком десятків життів.

Він довго мовчав. Потім узяв себе в руки. Розпрямився наскільки було можливо.

— Мені стане легше, лише коли я зможу зізнатися королю. Але поки ще не час. Ти теж мовчи. Спочатку мені потрібно підготувати наступника. Цим наступником станеш ти. Сподіваюся, виявиш належну старанність, — останню фразу Тельмар сказав уже своїм звичним уїдливим тоном.