Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Блефую. В мене немає магічного потенціалу для такого стазизу, але на кілька хвилин можу накласти, не більше.

Вона завмерла як вкопана, певно, тільки зараз дійшло, що я навчала не в Академії шиття.

Тому я і ненавиджу Онуарк, його закони. Жінка стає власністю свекрухи.

— Іві?

— Тобі краще піти, Селесто! — голос сестри був холодним, але рішучим.

— Не роби цього, ти ж не чиясь власність, Іві!

Свекруха скала свої руки на грудях і спостерігала за нами з такою усмішкою задоволення, що мені відразу захотілося проїхатися кулаком по її відгодованому обличчі!

— Що ти знаєш, Селесто?! Ти поїхала, а я тут живу, це моє життя! От вийдеш за лорда Саана, тоді і зрозумієш мене!

От як вона говорить? Замість того, щоб шукати виходу, вона просто хоче, щоб мене спіткала така ж доля? Чому?

Певно, мені ніколи не зрозуміти її, так само, як і батька.

— Побачимось вже в ресторації, більше мені немає тут чого робити, — тихо сказала я.

— Молодчинка, моя донечко, — щасливо усміхнулася свекруха. — Лорд Саан швидко поверне її з фантазій. Бідний лорд, міг вибрати собі будь-яку іншу, а не грішницю чорнороту, яку навіть Безодня не захоче!

— Безодня кажете? — усміхнулася я. — Там приємніше ніж у вашому домі, і до речі, сам Верховний демон навіть людяніший за вас!

Вона прошепотіла молитви Вищим. Якщо думає, що вони відмиють її темну душу, то даремно.

— Ні, Івочка, ти хороша, а вона справжній демон, — прошипіла стара.

Я лише широко посміхнулася. Недаремно вона в мені це побачила, адже я та, яка віддала серце демону добровільно.

Івочка лише важко зітхнула, повернулася до раковини і стала мити посуд. Вона не хотіла моєї допомоги, вона зробила вибір.

— Я не маю вибору…

Тихо долинули до мене її слова.

— Вибір є завжди, — кинула я їй, і покинула цей дім із відчуттям болю в серці.

Я вийшла з дому, не грюкнувши дверима. Не тому, що не хотіла — просто не було сил.

Повітря надворі було свіже, але я задихалась.

Я йшла повільно, мовби кожен крок забирав у мене частинку серця.

Іві залишилась там — на кухні, серед брудного посуду й невиговорених слів.

Вона не побачила клітки, бо звикла до її стін. Бо назвала її «життям». Бо вирішила, що щастя — це просто не бути покараною.

Але я бачила. Я бачила її ланцюги. Бачила, як вона сама тримає ключ, але боїться ним скористатися.

Можливо, це і є найстрашніше — коли ти вже не борешся. Коли обираєш спокій замість правди.

Можливо, я жорстока, що не залишилась поруч. Але хіба можна врятувати людину, яка не хоче виходити з полону?

Можливо, вона колись згадає, як ми разом мріяли. Як ховалися від грози під ковдрою й шепотіли: «Ми вирвемось звідси, правда?»

Я вирвалась. І тепер мені болить те, що вона — ні.

Я пам’ятаю її сміх.

Той справжній, дзвінкий, ще до всього цього. До Джорджа. До весілля. До того, як вона почала боятись жити по-своєму.

Пам’ятаю, як вона приклеювала зірки до стелі нашої кімнати, щоб я не боялась темряви. Як витирала мої сльози, коли Олівія знову кричала. Як шепотіла: «Я з тобою. Завжди».

Любов — це правда. А не тиша.

І я не можу більше мовчати заради чужого спокою. Я не хочу стати такою, як Олівія. Як ця свекруха. Як усі ті жінки, що зламались, але так і не визнали цього — і зруйнували наступних.

Я йду, але залишаю частинку себе там, на кухні, серед чаю, що вистиг, і печива, яке так і не з’їли.

Іві зробила вибір. І я зробила свій.

І хоч нам більше не по дорозі — я любитиму її. Навіть якщо вона цього більше не потребує.

До зустрічі в нових розділах ❤️

Хотіла вас трохи перенести в минуле життя Селести, щоб розкрити глибину її вчинку на початку книги;) 

Надіюсь, що сподобалось) 

В наступному розділі вже буде поява Райвена ;)