Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Ти приїхала, — сказала вона. — Проходь.

Вона широко відчинила двері, запрошуючи мене всередину.

Я пройшла всередину. У домі пахло яблучним пирогом, ромашкою і чимось ще — чимось рідним. Стеля була низька, стіни світлі, а на вікнах висіли мереживні фіранки, які, здається, Іві ще зшила власноруч, коли ми були підлітками.

У вітальні стояла невелика софа з м’якими подушками, а на кріслі — дитячі речі: повзунки, маленькі шапочки. Все говорило про те, що тут готуються до нового життя.

— Сідай, я зараз зроблю чаю, — сказала Іві, зникнувши на кухні.

Я вмостилася на краю дивану, відчуваючи, як напруга потроху тане, змішуючись із трепетом.

Вона принесла дві чашки чаю з лавандою і тарілку домашнього печива. Поставила все на старий дерев’яний столик.

— Печиво з імбиром, пам’ятаєш? — усміхнулась вона.

— Як я могла забути, — відповіла я, беручи шматочок. — У тебе завжди краще виходило.

— Але ти завжди з’їдала більше, — підморгнула Іві.

Ми засміялися — тихо, але щиро. І вперше за довгий час у моїх грудях стало трохи легше дихати.

— Як ти? — тихо запитала я.

— Як бачиш, — вказала вона на свій живіт, а потім з ніжністю його погладила. — Я дуже щаслива.

Вона говорила з захватом, навіть занадто — голос підскакував на високих нотах, руки нервово обіймали чашку. Але очі… Очі видавали щось інше. Там не було щастя. Була втеча. Наче вона сама намагалась повірити у свою історію.

— Я чомусь думала, що ти нещаслива з Джорджем… — сказала я обережно, майже пошепки. — Ти ж вийшла за нього не з власної волі.

— З Джорджі? — вона аж підкинулась на слові. — Ні, сестричко, я дуже щаслива.

І сказано це було так солодко, що відчувалося — в словах більше цукру, ніж правди.

— А ти як? Як навчання в Академії?

Я звузила очі. Вона знущається?

— Іві… — я поставила чашку. — Ти ж знаєш. Олівія вже не дочекається, коли зможе продати мене лорду Саану. Він вам із Джорджем допоміг влаштувати ваше свято у найкращій ресторації міста. Не прикидайся, ніби не знаєш.

Вона замовкла. Її усмішка стала крихкою, як тонке скло. Ще трохи — і вона розсиплеться.

— Олівія сказала, що лорд Саан дасть тобі краще життя, і ми також будемо шановані в Онуарку, як ваші родичі…

І ця туди ж! А я її завжди вважала єдиною, кому можу довіряти. Гроші роблять страшні речі з людьми.

— Олівія значить сказала? — тихо запитала я.

— Селесто, — тихо зітхнула вона. — Зараз не час для якихось образ, ти повернулася і треба жити далі…

Старі образи, ось як вона говорить про жорстокість мачухи? Про наше зруйноване дитинство?

Я подивилась на неї, як на незнайомку.

Це більше не була моя Іві. Не та, що захищала мене, коли Олівія кричала. Не та, що нишком носила мені шматки пирога в кімнату, коли я ховалась під ліжком. Не та, що обіймала вночі й шепотіла: «Я з тобою».

— Старі образи… — я ледве не розсміялась. — Для тебе це просто образи? Для мене це — життя. Знищене. Продане.

Двері рипнули, і я озирнулася.

На порозі кухні стояла повновата жінка з тугою зачіскою й виразом вічної підозри на обличчі. Її руки були складені на животі, а очі — наче дві крихітні шпильки, якими вона вже встигла пришпилити мене до стіни.

— Іві, а ти чого це розсілася? — прогарчала вона. — На тобі ж не корона, а живіт. Дитину народжувати, а не панство приймати! Я коли  Джорджі під серцем носила, то все робила, а не чаї розпивала!

Потім її погляд ковзнув на мене. Роздратування в очах заіскрилось.

Я лише стиснула зуби. Неприємна особа. Я її бачила лише раз в житті, на весіллі Іві. Це була мати Джорджа.

— А це що ще за гостя? Чого в домі сторонні? Іві я тебе питаю!

— Це моя сестра, — тихо сказала Іві.

Мені стало зрозуміло, чому вона весь цей час не писала мені, бо моя сестра закрилася в цьому будинку в Онуарку і стала рабинею.

Вищі, та вона ж нічого навіть не бачила в своєму житті!

Яке страшне життя у моєї сестри. І найстрашніше те, що вона сама собі бреше. Бо зміни починаються лише тоді, коли ти сам собі готовий говорити правду і брати відповідальність за своє життя.

— Не скажу, що рада знайомству, — нарешті сказала я.

Іві аж рота привідкрила від здивування, а ця особа, жінкою її назвати, навіть язик не повертається, вперла руки в боки і дивилася на мене з відвертою ненавистю в погляді.

Я подивилася на Іві, яка вже поспішала до мийки, хапаючи ганчірку. Очі її потемніли, і вся вона згорбилася, перетворилася в ту дівчинку, що боялася підняти голову. Вона не була бунтаркою, старалася краще підпорядкуватися Олівії, ніж перечити.

Памʼятаю, як вона часто говорила: «Давай краще зробимо, як вона хоче? Тоді вона нас не покарає».

Мені було боляче від того, що я бачила.

— Знаєш, — сказала я повільно, — я зрозуміла, що не я одна стала товаром в грі божевільної мачухи.

Іві мовчала.

— Селесто…

Свекруха знову пирхнула.

— А ти глянь яка розумна! В цій своїй Академії, як зазналася! Жду не дочекаюсь, поки Олі з тебе ці маску швиденько зжене!

— Олі? — з насмішкою подивилася я на неї. — Це ви говорите про мачуху? А я-то думаю, що ви мені когось нагадуєте. Точно, погляд такий само кровожерливий як в неї.

Я навіть засміялася, стараючись надати сміху не болі, а награного сарказму.

Біль розривала серце за сестру. Вона була мені схожою дуже з батьком, який власноруч став заручником.

Як цю жінку перекревило від моїх слів, просто не передати.

— Вимітайся з мого дому! — пропищала вона.

— Селесто! — в очах Іві страх, осуд і біль.

— Що, сестричко? — переводжу на неї погляд. — Такого життя ти прагнула?! Щаслива кажеш? Та до біса таке життя зі старою каргою, яка думає, що вона все і вся!

— Ах ти, шавка! — цей танк направляється в мою сторону.

— Ще один крок в мою сторону і я покажу вам, що таке закляття стазизу, будете так до кінця днів і стояти, — весело промовляю. — Ну, перевіримо?