Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Ти живеш у в’язниці, тату, — сказала я. — І сам став її тюремником.

Він не відповів. Сидів, згорблений, мов скам’янів.

— Знаєш… — я ковтнула клубок у горлі, — я тебе бачила іншим. Таким, що боровся за нас. Що умів сміятись. Що читав нам байки про героїв і казав, що й ми з Іві можемо стати ким завгодно.

Він відвів погляд.

— Той чоловік помер разом із нею.

— Ні, — відповіла я. — Ти його вбив. Сам.

Повітря сягнуло точки кипіння. Я бачила, як пальці його стискали стіл. Ще трохи — і дерево б тріснуло.

А тоді він підняв очі. Там не було злості. Лише безмежна втома.

— Можливо, — прошепотів він. — Але ти не розумієш… в цьому світі, якщо ти не хапаєш те, що пропонують — ти залишаєшся ні з чим.

— То я краще залишусь ні з чим, ніж віддам себе старому, що бачить у мені лише нову іграшку.

Я розвернулася й вийшла на ганок, хряпнувши дверима.

Наступним пунктом в плані було відвідати могили мами і бабусі.

Онуаркське кладовище лежало на підвищенні, за старим ясеновим гаєм, куди дорога вела петлями — вузька, вибоїста, мовби нею давно ніхто не ходив, хіба тіні. Саме місце завжди здавалося мені… застиглим. Немов тут час не йшов, а зіткав павутину між іменами, датами й тишею.

Похилені хрести, викривлені часом, стиралися під дощами. Місцями кам’яні надгробки вкривалися мохом, і ледь видно було вигравірувані літери. Деякі могили були доглянуті — зі свіжими квітами чи лампадками. Інші — забуті. Випалені сонцем, безіменні.

Навколо росли дикі трави — пахучі, терпкі. І постійно кружляли круки, іноді в кількох метрах, мовби чатували. Повітря тут було важке, глухе. Пахло землею, старими спогадами й чимось вологим, як сльози.

Я знала дорогу на пам’ять.

Могили мами й бабусі стояли поруч — дві прості старі плити, сірі, але рівні, покриті мохом.

Трава навколо була не скошена, але я впізнала ці місця з першого погляду.

Я опустилася навколішки між могилами й торкнулася пальцями шершавого каменю.

— Привіт, — прошепотіла я, ставши навколішки перед знайомими плитами. — Я приїхала. Але мені ніхто не радий…

Тиша була, як завжди, єдиною відповіддю. Але, як завжди — найчеснішою.

— Я скучила за вами… — голос зірвався. — Мені вас так не вистачає. Щодня.

Маленький вітерець торкнувся щоки. Наче хтось ніжно, обережно витер сльозу. Наче бабуся Анет знову проводила зморшкуватими пальцями по моєму волоссю, як колись, у дитинстві. Наче мама зітхала за моєю спиною.

— Пам’ятаєте, як я тут ховалася? Після того, як Олівія забрала в мене ляльку? Ви тоді сказали, що я можу плакати скільки захочу, бо навіть сльози — це сила. Я повірила вам. І, напевно, це мене врятувало.

Хоч плити і були покритими мохом, але імена були чіткими. Анет. Грета.

І я. Маленька Селеста, що прибігала сюди з подряпаними колінами й великою фантазією, коли уявляла, що мені говорять мама і бабуся, як втішають і підтримують. І це давало мені силу рухатися далі.

— Я зустріла найкрасивішого чоловіка у всіх світах, — усмішка вийшла крізь сльози. — Ви б його побачили. У нього очі, ніби сама ніч. Але які вони красиві, коли дивляться на мене.

Я роблю невелику паузу. Сльози душать.

— Він мені зробив пропозицію… — додала тихо. — Я ще не погодилася.

Я підняла рукав і доторкнулась до темного, пульсуючого знаку на зап’ясті. Аль-Хе. Те, що нас зʼєднало.

— Він спадкоємець Безодні. Принц Асая… Але в ньому більше світла, ніж у тій, що називала себе моєю матір’ю.

— Він ніколи не боїться і поряд з ним, я відчуваю себе в безпеці . А мені досі страшно. Бо… коли я тут — я знову маленька. Самотня.

Сльози стікали по щоках, падали на землю. І я здригнулася від спогадів.

— Якби ви були тут… — прошепотіла. — Якби ви були, все було б інакше. Тато був би іншим. Я б не проклинала рідну домівку. І, може, не викликала б демона.

Пауза. Гостра. Гірка.

— Але знаєте, я не шкодую. Він мій демон. Мій вибір. А тепер і частина мене.

Вітер знову пройшовся волоссям, і з дерева неподалік упав один єдиний білий цвіт. Просто перед моїми колінами.

Я не знала, чому. Але здалося, що це був знак, і я посміхнулася.

— Дякую, — тихо промовила я.

На серці знову стало легше, як колись в дитинстві, коли я приходила сюди. Це був мій баланс сили.

****

Будинок Іві був простим, але впадав у око — не розкішшю, а теплотою. Свіжо пофарбовані віконні рами, охайна веранда з квітами в глиняних горщиках, наче з дитячої казки. Маленький садок під вікном — усе ретельно підстрижено, грядки з пряними травами, лавка зі старим пледом. Видно було, що тут живе людина, яка вміє створювати затишок, навіть з мінімуму.

Стіни будинку — теплий жовтий колір, що виглядав особливо сонячно під м’яким світлом вечора. Двері — дерев’яні, з різьбленням і старим дзвіночком. Він — наче сигнал, якого я боялася.

Я стояла перед цими дверима вже кілька хвилин. Долоні спітніли, серце билося так голосно, ніби хтось міг почути. І тільки один крок відділяв мене від тієї, кого я так хотіла побачити… і так боялася.

Я все-таки наважилась і натисла на дзвіночок. За кілька секунд двері прочинилися… і на порозі з’явилася Іві.

Вона змінилася — і водночас залишилася тією ж. Тільки тепер уже не дівчина, а жінка. Її постава — рівна, спокійна, впевнена. Волосся зібране в акуратний пучок, на вилицях — легкий рум’янець. Живіт вже чітко округлився під вільною світлою сукнею з поясом під грудьми. Вона виглядала щасливою. Такою, якою я її ще не бачила.

— Селесто?.. — тихо сказала вона, очі широко відкрилися від здивування.

Ми дивилися одна на одну кілька секунд — мовчки, ніби намагаючись впізнати в обличчях сліди колишніх себе. Минуле та нове життя зіштовхнулися просто на цьому порозі.

— Привіт, — сказала я тихо, намагаючись усміхнутися.

Важко підібрати слова, коли ти так довго не спілкувався з людиною, навіть, якщо вона колись була для тебе найріднішою людиною.