Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Скрип старих до болю знайомих дверей зустрів мене, коли я увійшла в кімнату, що колись була моїм світом.

Кімната майже не змінилася. Ті самі два ліжка — одне під вікном, друге ближче до стіни, як і було з дитинства. На спинках — ті самі старі подряпини, які ми з Іві лишали ключами від шафи, коли сперечались, хто краще веде щоденник або чия лялька красивіша. Моя постіль була акуратно застелена, занадто акуратно — так, ніби не для мене, а для вигляду.

Стіл біля вікна, з відколотим кутом, за яким ми вчили уроки, писали листи бабусі, ліпили квіти з воску. На підвіконні — стара глиняна чашка з сухими квітами, що давно втратили запах, але ще тримали форму. Вона все ще стояла на тому самому місці, де я залишила її перед відʼїздом до Академії.

Тут усе дихало минулим. Таким, яке не повертається.

Але водночас — тут нічого більше не було мого. Ця кімната належала дівчинці, якою я більше не була.

Я кинула сумку зі своїми речами на ліжко, а потім сіла на нього, важко зітхаючи.

У двері тихо постукали — не впевнено, навіть майже сором’язливо. І в наступну мить на порозі з’явився він.

Мій батько.

Він стояв, не наважуючись увійти, стискаючи в руках кепку. Зморшки, яких раніше не було, прорізали лоб і куточки очей. Волосся посивіло більше, ніж я запам’ятала, а плечі — згорбилися, ніби роки і вага чужих рішень остаточно придавили його. Очі — ті самі, лагідно-карі — виглядали втомленими, ніби весь цей час він чекав чогось, сам не знаючи чого.

Він несміливо усміхнувся, роблячи крок уперед.

— Селесто… ти приїхала. — Голос трохи хриплий, але теплий. Як колись.

Я відчула, як у грудях защеміло.

— Привіт, тату, — тихо сказала я, підвелася.

Він підійшов, ніби боявся, що я розтану при наближенні. І тільки вже стоячи зовсім поруч, простягнув руку — не для обіймів, просто доторкнутися до плеча. Наче переконатися, що я справді тут. Жива.

— Ти змінилася, — сказав він, мов щось святе. — Стала дорослою.

Я ледь не відповіла: а ти дав мені інший вибір?

Але проковтнула. Це був не той момент.

— Ти теж, — усміхнулася я. — Хоч і досі пахнеш кар’єром.

Він засміявся — коротко, злегка.

— Це вже, мабуть, назавжди.

Кілька секунд ми просто стояли в тиші. Усе хотілося сказати. Але надто багато всього. І так мало простору між нами.

— Я радий, що ти тут, — нарешті мовив він. — Якщо щось потрібно…

— Я впораюсь, — м’яко, але твердо відповіла я.

Він кивнув. І, здається, трохи згорбився ще більше.

— Добре, доню, — шепнув і пішов, тихо причинивши двері.

І тільки тоді я дозволила собі зітхнути важко.

Він усе ще був моїм батьком. Але ми були людьми з різних світів, що колись жили в одному домі. Він завжди обирав Олівію. Це було його рішення.

Я швидко зняла формений піджак Академії, розстебнула тугі ґудзики сорочки, відчуваючи, як напруга спадає з плечей разом із тканиною, що стягувала груди. Хотілося дихати вільно. Хотілося бути собою.

Зі своєї сумки я витягнула улюблені темно-сині штани — м’які, злегка зношені, з високою талією, що облягали стегна і не заважали рухам. До них — білу, тонку сорочку з м’якої тканини, з розстібнутим комірцем і трохи закатаними рукавами. Сорочка ледь спадала на плечі, відчувалася легкою, майже домашньою — такою, як речі, в яких почуваєшся собою, а не роллю.

Я зібрала волосся у неохайний пучок, залишивши кілька пасм вільно спадати на обличчя.

Все, я готова вирушати в гості до своєї сестри.

Я спустилася дерев’яними сходами, що знайомо скрипіли під ногами, кожна сходинка — мов відлуння дитинства, яке так давно залишилось позаду. У вітальні було тихо. Занадто тихо.

Ах, дійсно, Олівія ж, поїхала вибирати собі плаття. Егоїстка бісова!

Батько сидів за кухонним столом, згорблений, немов під вагою невидимих каменів.

Його руки — сильні, потріскані, вкриті пилом від роботи — тримали чашку, мов якір у штормі. Він не підвів на мене очей одразу. Тільки коли я пройшла ближче, повільно підняв погляд.

Мені стало на секунду його жаль. Такий контраст між Олівією і ним, не міг не кидатися в очі. Він був схожий на виснаженого старого, а вона на королеву.

— Селесто… — сказав він тихо. Голос хрипкий, наче від пилу кар’єру, що осів глибоко в легенях.

Він посміхнувся — змучено, винувато.

— Я не чув, як ти зайшла…

— Не хотіла тебе відволікати, — сказала я. — Скажи, а ти знав про лорда Саана? Про те, що як я повернуся, то я відразу стану його рабинею?

Він опустив очі і мені не потрібно було більше слів. Серце неприємно  кольнуло. А я думала, що зможу бути байдужою.

— Селесто, зрозумій, що Олівія хоче лише зробити як краще…

Як же мене бісить, цей його жалюгідний тон. А де ж його колишня рішучість? Він же якось зміг змусити мою бабусю запечатати мій дар? А тепер перетворився на раба Олівії?

— Краще?! Та ти хоча б себе чуєш? — на моїх очах виступили сльози. — Лорд Саан старший за тебе, тату!

Він запустив руку в валосся. Нервується. Я дуже добре знаю цей його жест.

— А якого життя ти хочеш, Селесто, га? Хочеш перебиватися, як роблю це я? Лорд Саан зможе дати тобі все, що ти захочеш?

— А якже любов, тату?

Він подивився на мене такими затравленими очима.

— Любов? — прохрипів він. — На біса вона тобі, доню? Він тебе на руках носити буде, в грошах купатимешся…

— Ти себе чуєш? — мій голос, як лід.

Цей жалюгідний чоловік давно перестав бути моїм батьком. Його цікавили лише гроші, так само, як і Олівію. Тільки різниця була в тому, що для неї ми були чужими, але ж він-то нам рідний!

Я подивилася на нього якимись інакшим очима.

— Тату, коли мама була живою…

— Не смій, — прошипів він. — Не смій згадувати її! Вона померла, а ми живемо далі!

І щось в його тоні мене налякало.

Якась темна тінь наповнила його тіло. Він давно живе в темряві і я зрозуміла, що це його власний вибір.

Я ступила назад. Раптом стало важко дихати.