Читати книгу - "Вибрані твори"

Шумів гнівно Дніпро-Славутич, бив хвилями об камінний беріг, мовби хотів заглушити заразом і тріумф окупантів, і радість київської голоти.

Шумів гнівно Дніпро, сердячись на свою безсилість — новітні гуни черпали шоломом прозору дніпрову воду і жадібно пили, як нектар...

Софійська площа... Богдан, щасливі усмішки киян і чортів вітер... Незабутній вітер! Це ж він тоді шелестів жовто-блакитними крилами рідного прапора на бані пресвятої Софії. Сіявся дрібен дощ — і сльози радості були непомітні.

Ви чуєте, ви бачите, кияни — он він, наш жовто-синій стяг — на своєму місці, у рідній столиці.

І йшли люди, мов на прощу, ішли до Софії з прикиїв-ських сіл і вчорашні колгоспники, і недобиті «куркулі», з наддніпрянських містечок розхристані «пролетарі» з кашкетами набакир; шкутильгали в лахміттях старці, пхались спекулянти в заялозених фартухах. Різні люди — різні думки, та одне захоплення і подив. Всі хотять побачити своїми очима те чудо предивне — отой близький і далекий жовто-синій стяг, що так гордо має у високості. Хто ж його туди повісив так високо? Невже це сон? Сивий дідок у латаній свитці скидає шапку і хреститься:

— Людоньки, та це ж такий флаг, який я бачив при Петлюрі. Радуйтесь, людоньки, Петлюра до нас прийшов!

Какой чудак дєд, вєдь Петлюру убілі, — єхидно скалить зуби якийсь невиразний тип з цапиною борідкою, — скарєй всєго прієдіт Вінніченко.

Натовп прищулився біля будки для афіш. На старих, вицвілих від часу афішах були наліплені прокламації: «Слава Самостійній і Незалежній Україні!», «Україна для Українців!» і т. д. Юрба жадібно ковтала ці для кого вперше, а для кого не вперше чуті рідні слова. А по завулках вештались ті, кого кололи в серце ті запальні гасла; скалили зуби, ворушились, як змії під чоботом збудженого мужика.

А над усе шумів той прапор жовто-синій, шумів сумно, як осіннє листя на каштанах, як весняна радість у серці киян.

Вулиця Бульваро-кудрявська, № 24. Приміщення колишньої редакції «Комуніста». Гудуть ротації, цокають лінотипи. Відгонить клеєм, фарбами і бензином. Нова скромна вивіска на цьому будинку якось незвично бентежить очі, — кого радує, а кого й злобить: Редакція часопису «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО».

Біля дверей на головному вході позіхає заспаний швейцар — той самий сивий дідок, що сидів тут і тоді, рік тому, коли висіла тут інша вивіска. Правда, дещо змінився дідок-швейцар. Тепер нанім якийсь допотопний з золотими ґудзиками і еполетами мундир (і де він тільки такого видер?), і тепер той дідок розмовляє не на «общепонятному», як тоді, а по-українському, хоч трохи кумедно в нього це виходить:

— Пожалуста, пан, вам куди?

— До головного редактора пана Рогача, — відповідаю, залишаючи в нього свій «Ausweiss»[2], якого він, обкрутивши на всі боки, довго тримає «догори ногами» перед очима, нарешті кладе під скло на столі.

По довгому коридору редакції вештаються ті самі люди, що й рік тому: прибиральниці, чергові, листоноші і бухгалтери — мої старі знайомі.

— Добридень, — вітаюся до них.

— Слава Україні, — підкреслено відповідають на мій привіт. І в їхньому голосі я вчував нотку докору. А в їхніх очах я бачу сердиті вогники і питання: «Чому він так здоровкається, отой комсомолець, чи це йому при Совєтах? Треба буде попередити пана редактора. Треба буде...»

«Попереджуйте, попереджуйте, — думаю собі, — будьте пильними і обережними, бо ж в цьому приміщенні вештаються не лише друзі, а й недруги. Але що це й вас так змінило, отих колись забрюханих і виснажених „тьотів“ і „дядів“, адже рік тому ви відповідали на моє привітання своїм одноманітним „здрастє“? А тепер?.. Ага, от на стіні оголошення: „Тут говоримо по ук-раїнськи.“ Ні, ні, мабуть самого цього оголошення було б замало, щоб так швидко перевернути душу „совєтського гражданіна“. Ні, тут є щось більше. То не наказ, то — воля душі і серця, які ще болять від кайдан».

В кабінеті головного редактора часопису «Українське Слово» урочисто і затишно. Зі стіни над столом до болю рідно усміхався отаман Симон Петлюра, як живий. Поруч портрет Євгена Коновальця і Андрія Мельника. Під ними в українському орнаменті гуцульської різьби тризуб. Ліворуч карта України і план Києва.

А ось і він, усміхнений, до всіх щирий і привітний, рухливий і разом спокійний редактор Іван Рогач — палкий революціонер і прекрасна людина. А біля нього незабутні друзі, редактори Олег Штуль, Ф. Гаєвич, О. Лащенко, П. Олійник і інші іменні і безіменні товариші, що в грозову хуртовину першими відважились ступити в підпалений ворогами рідний Київ. Так, це вони, що своїми руками виносили з полум’я палаючих бібліотек і музеїв національні цінності, які один кат безжалісно і жорстоко лишив на поталу інших.