Читати книгу - "Вибрані твори"

про Чирського, про його захоплення театром... — Його мрією було дійти до Кам’янця і там «зложити заїжджені кості». І він дійшов. Дослівно через смерть... З такими людьми ми переможемо... З такою вірою і такою любов’ю. Дивіться на той пам’ятник! Чи не казав він колись: «Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають!» Те саме! То ж отут колись стояв пам’ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!.. А що ви тепер пишете? — несподівано звернулась вона до мене.

— Нічого особливого. Статті, — відповів я.

— А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити... Німці збурити... Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили... А він поставав, як Сфінкс з попелу... І буде вічно.

Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже ли-чило. Її голос міг вриватися, інколи на півслові, але її мова була сильна і логічна.

Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Згадували Маланюка, якого Олена любила передражнювати... «Але ж ви знаєте... Медку. Привезіть медку».

Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бессарабки.

* * *

Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь — наш Фіат.

І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так: «Але... Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі — Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки».

* * *

Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах передобідніх, ґестапівці зробили засідку в приміщенні Спілки Українських Письменників при вулиці Трьохсвятительській, 23 (по-радянському, здається, Героїв революції), де відбувались клубові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До ґестапо на вулиці Короленка було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка. Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах, і хто її знав, міг в це вірити. Її бажанням було: «Щоб Бог послав мені гарячу смерть... Не зимне умирання». Її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко. «Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки», — писала вона в останньому листі.

Ця вістка нас тяжко вдарила. В редакції пригнічення. Ми всі так добре тих людей знали. Хоча ніхто з нас не допускав, що ця драма скінчиться такою трагедією. Перед тим було заарештовано редакцію «Українського слова» — Івана Рогача, Ореста Чемеринського, О. Олійника, Яковенка. Нам сказали, що вони живуть, і що їх мають вивезти до райху. Ми були переконані, що це саме може статися і з Телігами, якщо їх не випустять на волю взагалі.

Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було те, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.

* * *

Нам довелось тягар гріхів нести

Аж до хвилини смерті не своєї,

Коли осяяв пломінь нас святий.

Данте

Головне, щоб не відійти безслідно. І тут імпонувала скорше «гаряча смерть... Не зимне умирання», як цього хотіла Олена. І це не було гусарство, надумане геройство, театральний жест. Це було бажання нашої зневаженої природи. Ми — люди! З нами не сміють інші так поводитись. Ми будемо змагатися і змагатися твердо. Скрізь, де тільки прийдеться. Вдома і не вдома. Тут у містах, і там в селах. На вулицях наших, на наших полях, по наших лісах. Зброєю заліза і зброєю слова.

Улас Самчук. Так, як бачило око і відчувала душа. Зі споминів і вражень 1941-1943. Київ, 1998 і Улас Самчук. Побачимось у Києві. «Сучасник». Ульм, 1948, ч. 1, січень-березень. Уривки.

Михайло Ситник. Кров на квітах
Шумів гнівно Дніпро...

1941 рік. Іще гуркотіли гармати десь там на лівому березі Дніпра і сіро-зелена солдатня комашнею копошилась на пристані: розвішували на лозах сушити