Читати книгу - "Вибрані твори"

Рвались міни. Горів Хрещатик. Стікала кров по бруку — своя і чужа — і розмішувала глину задимлених руїн. Тоді ми познайомились і назавжди подружили. Так просто — подали один одному руки і, поглянувши в очі, міцно їх стиснули. Не було часу на церемонії. Мене найбільше здивувало те, що ні сам редактор Рогач, ні хто інший з них не вимагали ані заповнювати анкети, ні подавати біографії і адреси, до чого так звик, живучи в совєтсько-му «раю». І якось зразу було незручно. Набивався із цим сам, чим до сліз їх смішив.

— Ми добре знаємо біографію підрадянської молоді, — відповідає на те мені редактор Рогач, — і цього з нас цілком досить. Ми хочемо, щоб наші когорти, що день збільшувались і то саме за рахунок української молоді, тих колишніх комсомольців, які звикли, як ви кажете, заповнювати анкети. Віримо вам на слово, враховуємо в першу чергу умови, в яких чверть віку знаходилася ця молодь, а потім вже свідомі чи несвідомі помилки, за які нікого не маємо на меті карати.

Після такого щирого зізнання прояснювалась совість, як день після дощу, і ставало так легко на душі. Була тяга до праці, до своєї національної праці. І вчорашні комсомольці радісно давали присягу і ставали під жовто-синій прапор, щоб боротися на два фронти.

«Письменники» з заготпухтресту

О 8 годині ранку, як завжди, я прийшов на працю в редакцію. А коли відчинив двері загальної канцелярії, через яку мені треба було пройти до свого робочого місця, — то аж жахнувся: кімната була вщерть переповнена якимись різного віку людьми, що сиділи, стояли і ходили, деякі мовчки, а інші розмовляли між собою.

— Що то за люди? — питаю пошепки свою друкарку, ледве проштовхуючись через товпу незнайомих.

— А то ж письменники, — відповідає вона, — на вас чекають ось уже другу годину.

— Як другу, адже рівно восьма година? — дивуюсь я.

— А вони спочатку чекали в коридорі, так сказав мені швейцар, а як відкрили канцелярію, то й сипнули оце сюди.

І я почав прийом гостей. Дуже добре пригадую собі, першим зайшов до мене сухий дідок, так літ під 65, з плетеною валізкою в руці. Він був одягнений в довге, аж до землі якесь кумедне пальто з рудим коміром та з великими ґудзиками по обох боках. На одному з тих ґудзиків гойдалось пенсне. Його шия була закутана, не то марлею, не то вузькою косинкою яскраво червоного кольору, на ногах кумедні краги в... галошах.

Футурист, — майнула думка. Та раптом мене аж кольнуло:

Здравіє желаєм, гасподін редактор, — по-котячому пропищав і сунув мені сучкувату руку, яка була чогось мокра, — ізволю представіца — я поет і пісатель Іван Тєрєщенко-Велоснєжнік. Да-с, на ваше об’явленіє явіл-са. Но впредь, как пріступіть к чтєнію моїх собствєнних стішок я должен вам прізнаться, что на малороссейском наречії мне тяжеловато разгаваривать. Ви уж ізвінітє, ведь я воспітался в староє время. Но ви можете говоріть і по-малороссейскому, я всьо пойму, ведь я тоже, как відітє с первой часті моєй фамілії — малоросс. Вторую часть я видумал для стішков. А єще вам прізнаюся, что у меня бронхіт, понос і геморой. Двє последніє болєзні пріцепілісь ко мне ішо прі совєтах, когда я работал в заготпух-трестє старшим бухгалтером.

Мабуть, ще довго він отак сипав би горохом в стіну, та я піднявся із стільця:

Чого ж ви сюди прийшли, гаспадін поет? — кинув я йому питання, роблячи глумливий наголос на два останні слова. Кинув йому це питання як коту кістку, на яку він жадібно по-котячому накинувся.

— Как пачему? — аж підскочив від здивування, — прастітє, ви же самі пісалі в газетє. Вот в чемоданє я пріньос стішкі, — і він розкинув свою загадкову ношу і витяг звідти товсту, заяложену жиром бухгалтерську книгу. Розкрив — і я помітив, що її пожовклі від часу сторінки дрібно списані вздовж і впоперек.

— Вот я вам і всьо прочітаю. Вот, например стішок «Днєпр — расейская рєка»...

— Яка там в чорта «расейская»! — не витерпів я і знову піднявся.

— Нет, ви паслушайтє, — не помічаючи мого обурення, пищав цей старий чудак.

— Ідіот, — майнула наступна думка. А він, ставши в «поетичну» позу, пошкрібуючи пальцями бороду, почав:

Днєпр — расейская рєка — Волгі-матушкі сестра, Нємцам кланяєтся нізко. Вам прівєт бойци, Пулемьотние стрельци...

Мені тоді стало нудно, тому я не пригадую кінець цього «стішка», як не пригадую того, в який спосіб позбувся я цього червоного дідка. А він був не останній такий. Заходили ще і ще «больниє наголову», — як висловився про них наш швейцар. Називаючи себе поетами, «пісатє-лямі», драматургами і т. п. Починали із своєї біографії і закінчували (вже там, за моїми