Читати книгу - "Вибрані твори"

Цих громадян я вислухував трохи ввічливіше, ніж першого. І від душі радив їм не цуратись свого фаху, який в нашій державі їм, хтозна як, ще згодиться. Але вони й слухати не хотіли. Виходили обурені, але вперті. А хтось з них шептав своєму колезі по нещастю, що я більшовик, коли я не хочу про Україну слухати.

Правда, поза цими «поетами»-бухгалтерами приходили до мене два інші. То були такі собі пересічні письменники, колись члени Спілки радянських письменників, що мали за собою вже пару виданих збірок. Вони подали мені статті для «Літературного додатку», статті національного характеру. То були спогади про Косинку, Влизька, які ми і вмістили в газеті. Підписались вони під ними лише ініціалами, та й то, здається, не своїми. А тепер ці два товариші, що тоді на своїх грудях носили жовто-сині стрічки, знаходяться у Києві. І вже читав я в «Радянській Україні» їхні, вже знову інші статті, якими вони «викорчовують» «націоналістично-буржуазні» впливи навіть в таких популярних письменників, як Рильський і Яновський. Хоч це й так, все ж не хочу поки що згадувати їхніх прізвищ, — все-таки шкода — вони ж так тремтять за свою шкуру, за своє животіння. Може колись, дасть Бог, стрінемось там, у Києві, під жовто-синім прапором, тоді будемо відвертіші...

Ще врізався в мою пам’ять «твір» одного, здається, поета-перукаря:

Коли я показав цей «твір» Рогачу, він сказав на те:

Мені здається, що цей відвертий плагіат не без ноток іронії. Тільки не відомо, на жаль, до якого ката та іронія більше відноситься — до Гітлера чи до Сталіна. Так чи інакше, а подібні речі, в яких би хвалилося ката Гітлера і його Німеччину, — негайно безслідно знищуйте. Передавайте про це і всім іншим нашим редакторам. Зробіть це негайно, бо завтра «шеф» хоче переглянути наші шухляди. Він шукає саме таку мізерію, яку нам поприсилали з щирістю чи без щирості ідіоти, підлабузники і наші наївні «земляки». Точно не знаю, навіщо йому все це, але знаю напевно, що буде біда, коли ці дурнички знайде у ваших шухлядах. Тоді спитається мене, чому не друкуємо їх, чому тримаємо. Що ви на це йому відповісте? Це раз. А по-друге, не хочеться, щоб німота знала, що між нашим народом знаходяться для них вірні пси, хоч насправді ті віршилища прислали люди неукраїнського походження. Та у їхньому розумінні ми всі «рус». Чорт з ними, в свою пору ми таке поняття виб’ємо їм з голови і то не словом, а крісом...

Хоч у мене вже й так боліла голова від того кумедного прийому «письменників» із заготпухтресту, алея ще мусив понюхати, як пахне димок у редакційній грубці, димок, що йшов від щойно спалених їхніх «творів».

Наше знайомство було незвичайне і я його повік не забуду. А було це так. Я повертався з Совбазу, куди ходив купити собі махорки. Коли підходив до редакції, то крізь грати залізної загорожі помітив п. Рогача, який розмовляв біля клумби з якоюсь середнього росту, в темному вбранні жінкою чи дівчиною. Я, сповільнивши хід, привітався. Відповіли обоє. «Хіба й вона мене знає, що вітається?» — наївно подумав я і уважно приглянувся до неї. Ні, такої пані з такою химерною зачіскою і вогняними очима я не знаю. Ні, це, мабуть...»

— Що ви так пильно приглядаєтесь, — несподівано обірвала волосинку моєї думки ця незнайома. — Ходіть до нас, — усміхалась так тепло, ніби справді давно знайома.

Я скочив зі східців через поручні і зніяковів: «Коли я позбудуся цих дикунських звичок? Плигаю, як парубок».

Вона, ніби, не помітила оту мою ніяковість і знову усміхнулася, подаючи руку.

— Олена Теліга називаюсь. Мені про вас вже колега Рогач розповідав.

Я не знав, що мені робити з її такою маленькою ручкою, — чи стиснути міцно, чи тільки легко доторкнутись. Адже — це ж та прекрасна поетка, полум’яна революціонерка, про яку мені недавно розповідав мій друг Іван Ірлявський. І мені чомусь пригадалась Аглая. Ні, ця не така, ця ніжніша, ця жіночніша. А зрештою ж я Аглаї не бачив.

Та вона не давала моїм думкам оговтатись — сипала одні питання за другими. А тут ще й п. Рогач раптово залишив нас самих — його покликав телефон. При ньому було якось сміливіше.

— До вас, друже, тисячу питань, — щебетала вона, — але не всі відразу. Маємо досить часу. А зараз, може, скажете