Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пульсари 📚 - Українською

Читати книгу - "Пульсари"

245
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пульсари" автора Лариса Юріївна Копань. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 119
Перейти на сторінку:
ручками; озирнулася, запитально подивилася на жінок, не розуміючи, чому їхні обличчя перекошені від жаху.

— Що за ґвалт? Де старша акушерка?

Від гурту відділилась тінь у білому халаті й масці, невпевненою ходою наблизилася до Марії.

— Хлопчик… — ледь почулося з-під маски.

Акушерка нервово зав’язувала вузлики на своєму поясі і за кожним вузликом збентежено зітхала.

Марія тепер і сама бачила, що на столі лежав хлопчик. Куди ж лікарка дивилася? Перед вживленням ембріона вона за спеціальним тестом мусила перевірити, до якої статі він належить. Ну і що тепер робити з дитям? Немає батька, який би, дізнавшись про народження сина, стрибав на радощах, потрясав гори величальними одами, гнув труби, поклавши їх собі на шию, а звикнувши до щастя, гордо возив колясочку і складав колискові. Немає хлоп’яті в підземеллі жодного товариша ні по роботі, ні по кулачних боях, ні по футбольних іграх. І довго ще не буде. Бо живуть тут лише служительки часу, багато з яких тут і народжені, і гадки не мають, що до епохи крилатих ракет людство ділилося на сильну й слабку половину. Тому й сприймають появу хлопчики, як родову патологію. Лише переляк акушерки усвідомлений — вона розуміє, що в блоці відтворення службового персоналу трапилася виробнича помилка, що хлоп’я доведеться…

— Що робитимемо? — строго запитує Марія акушерку. Не посилається на статут, який дозволяє використовувати на варті часу виключно жіноцтво. Лише запитує. — Я не візьму гріха на душу, — стишує вона голос, боячись вимовити наступне слово.

 — І я не можу, краще вбийте мене саму, — відповідає акушерка.

— Ану, баби, марш по своїх кутках! — кричить Марія, відчуваючи, що наказ її звучить невпевнено, бо голос тремтить, та й сама вона на грані розпачу.

«Баби» неохоче розходяться.

Акушерка й Марія стоять розгублені. Та ось дитя ворухнулося, зморщилося, пхикнуло. Марія зиркнула на великий термометр, що висить у кутку зали, знову перевела погляд на хлоп’я.

— Якось буде, — нарешті промовляє вона. — Вважатимемо Чапу, — киває на новонародженого, — патологією. Це нам дає право на роздуми упродовж тижня.

Акушерка загортає Чапу у пелюшки, сповиває за всіма правилами, немов то — повноцінна дівчинка, і, трепетно пригорнувши біленький кокон до грудей, поспішливо несе у бокс для новонароджених.

Збентежена Марія вирішує не заходити зараз до головного блоку — нехай трохи вляжуться пристрасті, не хочеться їй згарячу… адже є ще час для роздумів…

Вона прихилилася до стіни і з задоволенням відчула прохолоду і вогкість її поверхні. Шайтан, котрий щойно робив з її мозку тютюнову потерть, облишив своє заняття, дав перепочинок. Мох на стелі, прозорий і легкий, мов дозріла кульбабка, вичавив краплину підземної роси, і жовті промені штучного світла грайливо обходжували її, переконуючи, що натрієве світло таке ж натуральне, як сонячне, а може, й перевершує його в природності.

«Мабуть, це і є старість», — Марія над силу ступила перші кроки і з подивом почула, як хтось уголос розмножував ще й не мовлене слово, наголошуючи на шиплячих звуках. «С-с-старіс-с-сть», — шелестіло уздовж підземного коридора, який вона уперто долала, сподіваючись наздогнати суфлера-ясновидця. Прислухалася. Аж воно черевики човгають, добуваючи звук з каменю.

Роззулася. Задоволено ступнула в калюжу, що утворилася під необлицьованою стіною. Приємна прохолода розлилася по тілу, нагадавши дитинство, околицю містечка, зливу, скупані дощем і осяяні сонцем будинки, вулицю, підперту з одного боку вітродвигуном, а з другого — високою тополею, і казкову дугу веселки над головою; ноги самі несуть тебе по пінястих потічках, по теплих, грузьких баюрах, веселка колесом біжить попереду, усміхається і пропонує на вибір кольорові літа…

Дійшла до апаратної. За пультом куняла бабуня з пишним волоссям фарбованої блондинки. Марія кашлянула.

— Ну що там?

— А що може бути? Радіації ще на тисячу років вистачить. А тут вогко. Ревматизм розгулявся. Чи скоро мені підміну виростиш? Не хочу я вже ні бачити, ні знати, що діється навкруг. — Бабуня вийняла губну помаду і навпомацки повозькала навколо рота.

«Звичка, доведена до автоматизму» — констатувала Марія.

— Потерпи, Зоєчко. Без нас ковчег потоне…

«Сили таки вичерпуються», — вже вдруге сьогодні Марія подумала про старість.

— А давай виростимо хлопця, — раптом запропонувала бабуня. — Адже це, — тицьнула вона помадою у шафи з приладами, — чоловіче діло.

«Ніби я того не хочу», — сердито подумала Марія, а вголос сказала:

— Лише через тисячу років, як на поверхні спаде радіація… Тоді знадобляться чоловічі руки. А нині, ти ж сама знаєш, наше існування запрограмоване на економне, — бо допомоги чекати нізвідки, — зберігання лелечих дарунків. Тридцять три служительки часу підростають… Стільки ж працює… А решта, такі, як ми з тобою, доживають свій скорботний вік. І ти не бунтуй підземелля, не порушуй монастирський ритм. Бо вкинь тільки сюди мужика… — Марія злякано прикусила язик, пригадавши, що його вже «вкинуто»…

Зоя кашлянула, ховаючи посмішку, а потім закахкала, немов злякана качка.

— Скажу по секрету, ках-ках-ках, — то я переставила дві колби. І черговій молодиці ужившій сина. Так що чекай іще парубка. Не будеш же ти його знищувати… — Зоя злорадно закахкала, ніби усе життя мала на тілі пір’я і плавала, ловлячи ряску.

«Отака підлість, — здивувалась Марія. — Адже знає, що життєві ресурси підземелля обмежені, що не маємо права вичерпати їх раніше, ніж радіація на поверхні дійде норми, бо тоді загинуть нащадки, яких зараз охороняємо в колбах. Знає і…»

— Тільки материнський інстинкт допомагає нам витримати цей режим, а чи змогли б його витримати чоловіки — невідомо! — різко

1 ... 115 116 117 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пульсари"