Читати книгу - "Пульсари"

Марія уперіщила б Зою і справжньою нагайкою за втручання у родильні справи. Та цього було б замало — її чекає статутне покарання…

— Матері… Кха-кха-кха! — не здавалася Зоя. — Ой, не відродите ви ци-ві-лі-зацію… Ну та й слово ж муторне, як отой «ін-те-грал», якому ти вчиш дівчаток із першого класу, — язик зламати можна. І хіба ваші прищепи — то материнство? Де той інстинкт? Казала я покійному Петрові, що вчення не доведе до добра. Та мало було казати… — Зоя захекалася. — Ану вас!

Вона знову поклала щоку на ребристу пластмасову поверхню пульта і за хвилину вже дрімала. А може, вдавала, що спить.

Марія поволі пішла коридором, що химерно вигинався, немов вирубували його під лекало в кам’яному тілі гірського хребта. Долівка била голі п’яти, і кожен крок віддавався гупанням у тім’я, ніби вела за собою батальйон десантників, взутих у грубезні чоботи.

Та ось і сніжно-блакитна галерея, освітлена ртутними лампами псевдоденного світла. У нішах під її стінами — мармурові погруддя великих людей, що колись окриляли душі людські, будили розум, вигадували машини, апарати, технології…

Оцей чоловік розробив перші термодинамічні цикли, що звільнили м’язи від рабства. Хто він — Дизель, От-то чи Уатт, а може, Карно чи Ползунов? Під погруддям лише формула коефіцієнта корисної дії теплової машини… Люди були такі самовпевнені, думали, що й без написів, лише по носах та зачісках, нащадки з першого погляду розпізнаватимуть обличчя геніальних пращурів.

Ну, цих Марія знає. На барельєфі, обличчям одне до одного, зображені чоловік і жінка, що тримаються за руки й перевиті одним вінком. Увінчане вінком і погруддя засновника генетики. Чи не із стебел гороху, бува, той вінок? Не розібрати, бо скульптор був з відверто модерністськими замашками. Та й оглядати тяжко — очі немов піском засипані, і повернути голову Марія не може, боляче, — всім тулубом мусить повертатися… А барельєфів та скульптур у цій галереї достобіса.

З оцим геологом Марія була особисто знайома. Це він розвідав гору, розрахував її температурні параметри, під його керівництвом збудовано «палац надії», в якому спершу створили стратегічні запаси ембріонів продуктивних тварин. Бородань — он він стоїть, припавши пилом, був і теоретиком, і організатором кріогенного «консервування».

З ніжністю торкнулася Марія мармурового чола Верхуші. І де тільки під землею береться пилюка? Адже така вологість… Геолог трохи промахнувся у розрахунках: тисячу років печера може й не витримати, і тоді…

Думки плуталися. Марія довго вдивлялася у барельєф космонавта, що поруч з емблемою сонячної системи. Люди здавна мріяли подолати земне тяжіння, а він зробив перший крок, після якого найдерзновенніші наміри вже не здавалися фантастикою. Тільки короткочасність людського віку ставала на перешкоді новітнім Колумбам. Все частіше спрямовувалися погляди на кріобіологів. Саме тоді вже стало очевидним, що просто й дешево заморозити космонавта на початку довготривалої подорожі, та важко й дорого оживити перед посадкою… Народжений з ембріона, що довго кантувався в «азотному» холоді, здоровий і повноцінний бичок змусив задуматися… Потім експериментували на мавпах. Вивчали. І думали, думали, а вголос говорити не наважувалися — чекали, поки передові філософи, авангардні психологи, провідні людинознавці розроблять проблему в морально-етичному плані. Бо принципово зрозумілою вона була лише в інженерно-технічному аспекті: взяти десяток-два відторгнутих людських зерен, і в замороженому стані, контейнером, у супроводі автоматичних матусь, няньок і вихователів доставити на попередньо розвідану планету, хай до неї летіти й десятки років із субсвітловою швидкістю. І почнеться у новому кутку Галактики, в сусідній «сонячній» системі, десь біля альфи Центавра, людська цивілізація, і легше буде старим землянам чекати невідворотного згасання світила чи пережити інші біди… Але ж… Так багато оцих «але», що розграфлювали вони зморшками розумні лоби не лише гуманітаріїв. І поки сперечалися прогресивні філософи з консерваторами, на Землі через повені та посухи, а більше через згубну агресивність і нерозторопність політиканів діти отримували в чашках все менше рису. От і запропонував один задерикуватий філософ, у якого чуб на той час ще не встиг побігти за думками й ідеями, а буйно кущився над ясним чолом, створити сховище людських «вишневих кісточок» і зберігати майбутніх Бахів і Бетховенів, яким сьогодні не пощастило на матерів, та яких згодом мудра медицина зможе подарувати суспільству. Чубатого філософа провалили на захисті проекту, особливо один академік постарався, його погруддя теж десь тут має бути… Марія всім тулубом обернулася наліво, направо — щось не видно, лише порожня ніша — очевидно, запасна. А добряче тоді академік розмахував! Про Спарту нагадував. І доконав чубатого філософа аксіомами. Лише коли відійшов у небуття академік, а учні його скерували свої головні творчі сили на проблему гаражів і дач, лише тоді чубатий, залатавши міокарда, пофарбував вохрою сиве волосся і повторно кинувся аналізувати поняття «мораль». От і зробили експериментальне сховище — стратегічний запас кандидатів у люди, от і чекають тепер заморожені колбонавти спаду радіації на поверхні, бо їм доведеться відновлювати земну цивілізацію… Добре, що бібліотека збереглася. Тисячу років, змінюючи одна одну, мусять народжуватись служительки часу і жити свій короткий вік, як бджілки у вулику, оберігаючи решту колб і передаючи, мов естафету, вміння відтворювати життя, в тих колбах заховане. На Землі все так навально сталося, що не встигли ні штучну плаценту винайти, ні кіберів виготовити — для практичної роботи, для науки, для накопичення інформації. Лише книжки. Хвала їм! От спаде радіація, служительки часу дадуть життя тим хлопчикам і дівчаткам, що збереглися в колбах, розкриють усі зали бібліотеки, де й історія, й рецепти, й технології, і відродиться на Землі вид «людини розумної». Жаль, що головного інженера в мармурі не увічнили. Заслуговував.

О, а хто ж це йде? Ми впевнені, що в підземеллі немає чоловіків, а це ж справжнісінький мужик.

— Звідки ти, Олексо? — вигукнула здивована Марія, признавши в примарі Гетьманчука. Зрухнулася, а відірвати ноги від гарячої підлоги не може. (Чому раптом так розігрілась долівка?) — Хіба ти не з усіма там? — показала вона пальцем у стелю.

Блідий, але чомусь