Читати книгу - "Пульсари"

— Це ж перший засіб, Марійко! Ніякого кальвадосу тепер не роздобудеш, а нашатирю навалом. Ось.

— Як ти тут опинився? — наступає Марія.

— А я… — Гетьманчук поманив пальцем у напівтемний коридор, відчинив двері з написом «Джерсійська порода». — А я, — продовжив, коли Марія зайшла до коморки, — моркву вирощував. Джерсійська порода пішла на добриво. Ось… Режим економії.

— Як ти смів?

— А так. Тут хоч би людей урятувати.

Олекса висмикнув із грядки морквину і обмахнув її зеленою косою Маріїне обличчя. Морква теж пахла нашатирним спиртом.

— Це тобі, Марійко, останній букет. А я за всіма іду. Чуєш? — показав на стіну. — Чуєш? Хтось нору до нас риє. Не чуєш?.. Хтось добирається… А я не встиг з усіма… Так швидко все скоїлося. Потім пізно вже було з нори вилазити… — Олексій очманіло закрутив головою і знову почав жувати гичку. — То хтось хоче викрасти наші лелечині дарунки. Зла сила хоче оволодіти майбутнім, на яке ви чатуєте. Ось.

Марія злякано озирнулася, збагнувши, що Гетьманчук божевільний. Зараз він тут усе знищить — треба б сигналізацію небезпеки увімкнути. Раптом шматок стіни, на яку показував Олекса, відвалився, і з проломини випало кайло, а вслід за ним з’явилася Пильнюкова голова.

— Я до вас для продовження роду! — урочисто заявив Тихін Русланович замість привітання. — Цивілізацію відродити не так просто, тут без глибоких знань і мого досвіду не обійтися. А в мене гени живучі. Я до вас через усі тунелі пішки. Чи, може, ви не раді?

Марія і Гетьманчук сторопіли від несподіванки. А Тихін уже панував над становищем:

— Не з руки треба було починати відродження людини. Ви думали, що, вклавши знаряддя праці до шуйці чи десниці свого гомункула, возвеличите нове тіло й підтвердите віковічну святість труда? Чорта з два. Ти знаєш, Марійко, що там творилося? — тицьнув пальцем у вологу стелю, з якої сіялося голубувате світло. — Я встиг лише помітити вашого Віталика і скомандував йому: «Вперед!» — і він, не роздумуючи, в саме пекло… А я ось живий, бо в мене основне не руки, а голова. Хе-хе! А може, язик. Вам, Марійко, з язика…

Докінчити фразу Тихін не встиг — у проломі стіни з’явився Віталик — подряпаний, пошарпаний, злий, як парова праска. Таким його бачила Марія хіба що в студентські роки, коли, бувало, у суперечці з товаришами він не знаходив більше словесних аргументів і переходив на кулаки.

— О! Наш герой! Слава переможцям! — Тихонова розгубленість тривала щонайбільше хвилину, і ось він уже знову на коні, він мислить і оцінює, він воздає хвалу науці. — Марійко, ви, певне, й самі не знали, якої сили відкриття зробили з Івановою. Регенеруючи тіло цього бевзя, ви надали його клітинам виняткової стійкості до радіації. Я здогадувався про це і, щоб підтвердити його здатність до самооновлення, скомандував: «Уперед!» — бо ніхто з вас на такий експеримент не наважився б. Наголошую: не наважився б.

Тим часом Віталик, вийнявши з проломини ще кілька цеглинок, опинився в залі, й присутні помітили в його руках якусь чудернацьку гвинтівку.

— Тільки моя лушня й уціліла, — глухо мовив Віталик, чвиркнув крізь зуби на морквяну грядку і поставив свою диво-зброю у кутку. — Зараз ми з тобою піднімемося нагору, побесідуємо, — пообіцяв він Пильнюку, та здійснити цей намір не встиг. Тихін, немов кішка, стрибнув у куток, схопив гвинтівку, клацнув затвором:

— Не підходь! Рішу! — просичав.

— Не грайся… То двостволка. — Віталик шарпонув гвинтівку. Пролунав постріл. Та впав не Віталик, а Тихін.

— Я ж казав, я ж попереджав, що це двостволка… Я не хотів. Я не думав, що він… — На Марійку дивилися очі колишнього студента-дублера, шнуркуватого гирьовика. Але в погляді цьому — суворість і глибока печаль. — Я такого набачився там! — сповідався він Марії. — А коли помітив вцілілого плуга, мені раптом спало на думку викувати зброю — дарунок паліям. Я другий ствол, повернутий у протилежний бік, вмонтував у приклад. Хто перший натисне курок, в того й заряд влучить… Якби всю зброю отак переробити, може б, і воєн ніколи не було. Я ж попереджав Тихона, що це двостволка…

Віталик вирвав з грядки морквину, відкрутив гичку. Від різкого запаху аміаку Марії потемніло в очах. А коли стало трохи прояснюватися, вона почула голос Іванової:

— Ти що це, Марійко, помирати надумала? Скільки роботи у нас, а ти з якимось грипом не впораєшся.

Марія мовчки озирала кімнату, поступово впізнаючи окремі предмети. Кволим голосом запитала:

— А хлопчик залишиться жити?

— Який ще хлопчик? Господь з тобою. От клята температура — і досі сорок…

— І все на місці?

— Аякже, люба. Аби лише війни не було… І грип переможемо, і всяку іншу смерть. Тільки ти вже краще помовч, бо знову «нашатирю» дам. А поки що ось, прополощи горло нагідковим відваром — Віталик з села від матері привіз.

Марія натягнула ковдру, повернулася на бік, скрутилась калачиком, і щаслива усмішка торкнула її спраглі вуста.

Вересень