Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Ашко, Ашко! — покликав Філіп, стоячи перед хвірткою.

Вівчарка тут же підскочила і загавкала.

Шарль випустив Ашку, яка, хоч і вистрибнула зі свого відсіку вольєра кулею, але тут же зупинилася і присіла перед батьком хлопчика, віддано і вичікувально зиркаючи на нього.

Господар пристебнув до її нашийника витяжний повідець.

— Тримай, — простягнув напівкруглу ручку-рулетку повідця Філіпу. — Канапки і воду не забув?

Філіп торкнувся рукою наплічника на спині.

— Ну все, вдалого полювання! — побажав їм Шарль.

Філіп нахилився до вівчарки, що вже збагнула, хто сьогодні старший, і погладив її жорстку вовну.

— Vas, vas Achka, en avant![75] — скомандував він собаці.

Тварина різко піднялася і кинулася до стежки, що вела далі, від будинку. Витягла з ручки-рулетки метри зо три повідця, спинилася на мить, озирнулася і знову нетерпляче потягнула за собою повідець.

Філіп упевнено і швидко, до того ж без звичного телескопічного ціпка в руці, крокував за Ашкою. Андрюс і Барбора з кошиком у руці — за ним. Стежка вивела їх до хвіртки в кованому паркані та потягла далі в ліс, в якому могутні старі дуби перемежовувалися ліщиною і молодими буками та грабами. Вогкуватий, але теплий зустрічний вітерець дмухав у дитяче обличчя і немов пропонував їм провести дегустацію лісових запахів. Пахло в лісі вільгістю та вапном, вогкою дубовою корою. Андрюсові навіть здалося, що вітер розносив лісом і запах хвої, хоча жодної сосни або ялинки навколо себе не бачив.

Хвилин через п’ятнадцять Філіп зупинився.

— Achka, ici! — cкомандував він собаці, і та підбігла до хлопчика, вичікувально споглядаючи на нього.

— Piste![76] — пролунала наступна команда.

І вівчарка підняла морду, нібито принюхуючись. А може, вона й справді принюхувалася, адже майже відразу потягнула повідець у бік від стежки і повела їх куди жвавішим кроком за собою.

Андрюс, котрий намагався не відставати від Філіпа, не переставав дивуватися, як легко і швидко рухається сліпий хлопчик, тримаючись лише за повідець вівчарки. І йде ж уже не по рівній стежці, а по траві й опалому листю!

Увагу Андрюса відвернула білка, що пробігла по галявинці між двома деревами та швидко видерлася на стовбур бука. Від цієї білки повіяло чимось таким рідним і далеким!

— Ти бачила? — він обернувся до Барбори, показуючи на дерево, по якому щойно втекла вгору вертка руда тваринка.

— Ні, — відповіла Барбі, виринувши зі своїх думок.

— Тут як у Литві! Такий же ліс, — Андрюс ще раз озирнувся на могутні дерева, що росли на величезній відстані одне від одного.

— Ні, — Барбі похитала головою незгідливо. Але і всміхнулася відразу: — Ти просто сумуєш за домівкою!

— А ти — ні?

— Я? Я не сумую за минулим, я думаю про майбутнє!

Андрюс завважив, що вони метрів на двадцять відстали від Філіпа. Прискорив ходу і побачив, що Ашка дужче, ніж раніше, натягнула повідець і, здавалося, ледве стримувала себе, щоб не рвонути щодуху вперед. Філіп також крокував швидше, але йшов, трохи нахилившись уперед і не так упевнено, як хвилину тому.

Злякавшись, що хлопчик впаде, Андрюс підбіг.

— Я тут, я поруч! — сказав Філіпу.

— Ашка — молодець! — похвалив собаку хлопчик, не обертаючись на голос Андрюса.

А вівчарка тим часом ще раз рвонула, витягнувши повідець на всю довжину, і різко зупинилася за метр від дуба, тицьнувши ніс у м’яку, виткану з опалого листя та жолудів «ковдру» землі.

Філіп, швидким кроком дійшовши до собаки і торкнувшись до її загривка вільною рукою, опустився на коліна і, упершись у землю п’ястуком із затиснутою в ньому ручкою-рулеткою повідця, нахилився і, здавалося, також носом торкнувся вогкого опалого дубового листя. Озирнувся назад.

— Ідіть сюди! — гукнув. — Понюхайте!

Андрюс, який сів навпочіпки, з дивним почуттям спостерігав за схожою поведінкою хлопчика та собаки. Філіп повторював:

— Bon garcon, bon garcon![77]

Він відсунув Ашку, що корилася хлопчині неохоче, і став руками розгрібати ямку в листі, зроблену носом вівчарки. Оголивши шмат землі, Філіп ще раз нахилився і принюхався.

— О! Тепер добре чутно! — сказав він.

— Гарно пахне? Чують же звуки, а не запахи! — Андрюс спробував виправити англійську Філіпа.

— Ні, чути! — вперто повторив Філіп. — Звуки чують вухами, а запахи — носом!

Андрюс також нахилився і принюхався. Дивний солодкуватий запах справді дав про себе знати і змусив його зосередитися в пошуках слів для його опису.

— Принюхайся, — попросив він Барбору. — Мені це щось нагадує, але не згадаю — що!

— У мене ж нежить, — тихо мовила вона. — Я нічого не відчую!

— Ну спробуй! — ще раз попросив Андрюс.

Барбі неохоче вперлася джинсовими колінами в м’який земляний покрив, обережно нахилилася.

— Справді, — здивувалася вона. — Цікавий запах!

— Вночі він набагато сильніший, — долучився до розмови Філіп.

— Невже? — не повірив Андрюс. — А ти що, ходив збирати трюфелі вночі?

— Ходив! — підтвердив хлопчик. — Уночі цікавіше.

— Даруй, але ж для тебе і зараз ніч, — вирвалося у Андрюса. — Не хочу тебе образити, звісно! — додав він, уже шкодуючи про сказане.

— Я не ображаюся, — Філіп стенув плечима. — Для тебе ніч — коли темно. А для мене — ні! Вночі темрява — не головне. Головне — тиша і зовсім інші звуки. Інші звуки й інші запахи. Половина денних лісових запахів уночі зникає. А запах трюфеля — ні. Він залишається і навіть стає сильнішим!

Філіп ще раз нахилився до очищеного шматка землі.

— Потримай, — простягнув він ручку-рулетку Барборі.

А сам узявся тонкими пальцями розгрібати верхній шар ґрунту. Ямка під його руками поглибилася швидко, сантиметрів на десять, і тут він зупинився і знову обернувся.

— Хто з вас хоче його витягти? — спитав підліток.

— Барбора, — відповів Андрюс.

— Лівою рукою намацуєте, а правою, лопаткою, підважуєте! — підказав Філіп.

Барбора зняла з лівої руки рукавичку. З острахом засунула долоню в ямку, пальці торкнулися прохолодної, незвично м’якої землі. Торкнулися і посунулись углиб на кілька сантиметрів, наткнувшись на щось круглясте та шорстке.

— Це він? — Барбора з подивом розглядала витягнутий зі землі округлий живий камінчик.

— Він, — кивнув Філіп, трохи нахилившись уперед. — Понюхайте самі!

Запах витягнутого із землі трюфеля виявився настільки сильним, що Андрюсові навіть не знадобилося нахилятися над долонею Барбори.

— О, мені подобається! Мені цей запах подобається! — вона