Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Умивши обличчя, я пригладив волосся мокрими руками. Зробив глибокий вдих.

Вийшов до Яни. Сів за кермо.

Вона сиділа на пасажирському.

І їла шаурму.

— Куди ходив? — запитала вона з набитим ротом.

Я коротко відповів:

— У туалет.

Завів мотор. Зробив поворот керма, щоб виїхати з парковки.

Але тут вона побачила розбиті кісточки.

— Господи... Що з твоєю рукою?

— Нічого. Дурниці.

— Ти що, побився з кимось?

— Усе нормально. Тільки голодний трохи.

Яна дивилася на мене зі здивуванням.

— Я... — знизувала вона плечима. — Я знала, що ти зголоднієш. І... — Дружина полізла на задній диван, шарудячи паперовим пакетом. — Я взяла тобі шавуху. Як ти любиш. Гостру.

— Чудово, — кивнув я і подивився в дзеркало заднього огляду. — Це я й справді люблю. Уже слинки течуть.

Яна все одно не розуміла, що сталося.

Вона поклала руку на моє плече.

Погладила його до самої шиї, доторкнувшись до шкіри. Я відчув, як повіки опускаються від її дотиків. Це було схоже на дію наркотику. Чим би не довелося платити за насолоду, ти все одно до неї повернешся. Тому що без неї ніяк.

Тільки з наркотою ти наркоман.

А з коханою жінкою.

Ти щасливий чоловік.

— З тобою все добре?

Я взяв її за руку і поцілував у долоню.

— Можеш не хвилюватися. Такого більше не повториться.

— Якого такого? — заглядала Яна мені в очі. — Що ти маєш на увазі?

— Я не трахатиму хвойд. Гаразд?

Ми попрямували шосе.

І тепер я був зосереджений на дорозі.

Писк у вухах зник. У скронях не відчувалося серцебиття.

Яна ж дивилася на мене, не зводячи смарагдових очей. Так тривало кілька кілометрів. За вікном миготіли стовпи, струменіла розмітка.

Після чого вона набрала повітря і видихнула.

— Гаразд... Дати шаурми — відкусиш?

Додому ми приїхали ввечері.

І я відразу ж забрав малого.

— Мамо, тату! — радів Назар, як маленький. — Ну нарешті ви приїхали! Я думав, ви мене залишили тут назавжди...

— Та годі, пацан. Ми б ніколи тебе не залишили.

Я не одразу зрозумів, але син був радий саме тому, що ми приїхали у квартиру бабусі удвох.

Погодувавши кота і взявши з собою великий пакет їжі, він кулею застрибнув на задній диван. Почав соватися по сидінню, передчуваючи повернення додому.

Після приїзду в котедж ми навели лад у холодильнику. Викинули старі продукти. Завантажили свіжі — які купили в супермаркеті на в'їзді в місто.

Назар дочекався, поки Яна вийде на подвір'я, щоб розкласти контейнери з їжею. Тією самою їжею, яку він приготував.

— Я думав, ви приїдете раніше. Тож їжа вже холодна, — переймався мій син, що мамі не сподобається його куховарство. — Курка геть задубіла.

— Не задубіла, — поспішив я заспокоїти. Але помацав м'ясо через фольгу і зрозумів, що він має рацію. Тушка тверда, мов камінь. — Ми її зараз у духовці розігріємо. Не переживай.

Закинувши курку в піч, я допоміг Назару дістати решту їжі. Тут був дрібно нарізаний вінегрет без буряка. І олів'є з докторської ковбаси, яка призначалася бабусиному коту. І злегка розварений плов, у якому замість баранини була все та ж курка.

Але було видно, як дитина старалася.

Я все уявляв, як на це подивиться Яна.

Танцював біля столу, розправляючи білу скатертину. Протирав келихи, розкладав столові прилади.

Коли духовка закінчила гріти основну страву — розгорнув фольгу і виклав курку на порцелянове блюдо.

Усе вийшло досить непогано.

Скидалося на Новий рік.

Трішки. На мінімалках.

Якби їжу на новорічну вечерю готували тільки ми з Назаром. А точніше, він готував — я сервірував.

Але був у цьому всьому особливий дух.

Зовсім не так, як у ресторані.

Або коли готує Яна.

Адже вона на це дивиться як на жіночий обов'язок. Переживає, чи сподобається нам. Завчасно себе критикує. Попереджає, щоб ми не їли те і це. Адже воно апріорі вийшло жахливим. Хоча насправді все шалено смачно.

Той вечір був особливим.

Я пишався сином.

І бачив, як він радий, що куштувати їжу будемо всі разом. Шкода тільки Аврори немає. І бабусі.

— Хлопці, там листя... — застигла Яна на порозі чорного ходу, — нападало...

Вона побачила стіл при свічках.

Була неабияк здивована.

— Може, вже завтра? — запитав Назар. І показав на відсунутий для мами стілець. — Сідай, будь ласка. А то охолоне. Знову.

— Це дуже несподівано, — усміхалася Яна білосніжною посмішкою. — Ви мене здивували.

Я вже не пам'ятаю, коли ми сиділи так востаннє. Щоб я нікуди не поспішав. Не думав про Далілу. Не турбувався, як збрехати, щоб дружина нічого не запідозрила.

Ці дні тепер здавалися справжнім пеклом.

Мені було страшно говорити собі, що це я там був — у цій ролі дурня. Який проміняв золото на фарбовану пластмасу. А подаровані Богом діаманти — на красиво обрамлене скло.

Я їв засушену Назаром курку і виглядав надмірно похмурим. Нехай і думав не про їжу. Але синові здалося, що їсти це просто неможливо.

— Вибачте, що несмачно, — сказав він приречено. — Я нечасто щось готую. Вийшло відстійно.

— Та ні, синку, — запевняв я малого, що все чудово. — Їжа смачна.

Яна впевнено кивала.

— Звичайно, Назаре. Тато каже правду. Усе дуже смачно. Особливо вінегрет. Так акуратненько все нарізав. Тільки я б додала буряк.

Я знав, як наш пацан ненавидить буряк. Тому змінив тему, перейшовши до олів'є.

— А мені от олів'є сподобалося. — Яна нічого не сказала. Бо до олів'є вона навіть не доторкнулася. Її відштовхував надлишок майонезу. — Таке, знаєш, — замислився я, підбираючи слово.

І дружина вирішила мені допомогти.

— Майонезне...

— Точно, — плеснув я в долоні. — Майонезне. Ну не любитель я, коли салат сухий. — Очі Назара розширилися. Яна кинула колючий погляд. — Вибач, люба. Твоє олів'є завжди дивовижне на смак. Але трохи... — мружився я, щоб зменшити значення проблеми. — Буває дещо сухувате.