Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Зрештою, не буває світла без темного царства, де від 1930-их років тривають сумнозвісні «ночі Гофмана». Це пролетарське царство уособлює в «Ельзі» донецький кагал художників, до якого належить не головний, але знаковий герой роману, а саме — художник Терен. Мало не побутовий геній. «А генії тут взагалі не затримуються, — значить автор. — Життя ковтає їх молодими, відпускаючи їм максимум двадцять п’ять — тридцять років… Так мистецтво відходить на маргінес життя. Натомість приходить водка або дешевий міцний портвейн».

Що сказати з цього приводу? Що це найбільш значуще місце в романі, оскільки розкриває глибинну суть «кохання» усіх «революційних» персонажів не лише в романі О. Солов’я, але й у соцреалістичній парадигмі 1920—30-их? Адже зазвичай в літературі ми бачимо душевнохворого індивіда на тлі людей здорових, де він виглядає ориґінальним суб’єктом: про нього дбають, за нього хвилюються, його називають невизнаним генієм. Але якщо цього хворого «художника» примістити у романний контекст, то вільно буде спостерегти, що здорові люди є індивідуальні й неповторні, натомість душевнохворі оповідачі — одноманітні й нудні, а їхні дії наперед передбачувані: чи сяде в калюжу, чи затопить у пику, чи, зрештою, застрелиться.

Що ж до «портвейну», повсюдно цитованого в романі Г. Міллера, то автор «Ельзи», мабуть, недаремно пов’язує ці два артефакти своєї творчої наснаги, мовляв, «коли Генрі створює безумні сторінки, це божевілля, викликане життям, а не його відсутністю». Те саме «контрастний» художник Терен, про якого гукає Ельза: «Думала, він алкоголік, але ні. Він — невиліковний… Мистецтво не залишає йому шансів на нормальне людське життя».

І тут, здається, пролягає межа, що відділяє романтику 1920—30-их років від решти періодів з радянського життя. Справа в тому, що над будь-яким генієм-мистцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють розхристану душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алькоголізм, наркоманію, любов. І це надзвичайно складне творче життя з точки зору пересічного читача виглядає аномальним.

Між тим, за формальними ознаками майже кожному з мистців можна поставити психіятричну діягнозу, що й робилося неодноразово. Так, у 1920-их роках були винесені наступні вердикти: «фізику — Краєвичу, шаблю — Уборевичу, вулицю — Петровському, а пустоту — Котовському». Часом клінічна картина цілком накладається на душевне життя письменника і, відповідно, на долю його романних героїв. Але мало хто з критиків-психіятрів може вчасно помітити, що навіть донецька душа найчорнішого генія іноді не вміщається в рамки психіятрично-методологічних категорій. А як кинешся по тому, то, буває, що й нема вже кого торсати за рукав, питаючи: «Тобі не сподобалось?»

Культура общепиту

Хотелось выпить и закусить, повторить,

не стесняясь счетом,

а потом наивно спросить:

— Может быть, что-нибудь есть еще там?

Б. Слуцкий

Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя жаль розриває. Вип’єм, закусим раками…

В. Барка

И летят в одном аккорде

Люди, рюмки и обед.

С. Черный

…Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва — марна справа й гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим — біда. «Іди в кубельце спогаду; сховайся», — пропонує В. Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», — відгукується звідти Л. Кисельов.

Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної української літератури прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб — як саме і скільки: цього нема. Або ось чому, наприклад, сталося так, що від «ананасов в шампанском» І. Сєвєряніна, «долек мандарина» Н. Гумільова і навіть «рябчиков жуй» В. Маяковського та «пятерки на тетерку» Н. Олєйнікова ми, проминувши «яєшню з салом» Є. Плужника, «харроший шашлик» М. Семенка й «пиво з раками» М. Хвильового, повернулися до «бутербродів з мастурбою» В. Цибулька в «усе той сон страшний — / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю. Позаяка?

Євген Плужник

Не важко, мабуть, сказати — чому, але ж не каже ніхто. «Років із п'ять тому я написала статтю „Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського“, — згадувала С. Павличко. — Почали приходити гнівні листи: „Як можна!“» Справді, не можна. Ось, наприклад, зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про це» (наче у Москві початку 1990-их на семінар «їжа й питво в літературі»), попросив було автор сих рядків збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..

І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Російської кухні у вигнанні» П. Вайля і А. Ґеніса, а чи «Книги їжі» І. Клеха, назва якої перелицьована з «Книги води» Е. Лімонова, нічого нам з цією темою в літературознавстві не залишається. Але, писав Т. Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п'є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо його також ми, особливо тут, на «незалежних» теренах письменства, «де серце, — як значить місцевий О. Соловей, — кров і триста грам сирого м'яса».

Відтак, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, Лєнський у Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», — пригадуєте? «Выпил чаю / не полегшало», — відгукнувся через століття московський мінімаліст А. Макаров-Кротков. Ну, потім ще Н. Греч описував, як переїв, бідака, на обіді у Ф. Булґаріна, так що вночі «обкакався й довелося вставати і йти митися». В Я. Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклеївся штаньми до шкіряної отоманки.

Натомість сучасна історіографія їдла з питвом щоразу повниться рефлексіями на тему того, як «я видал, как барин едал». І мало кому ходить за порівняльну аналізу спожитого у різні соціокультурні епохи. Адже це, між іншим, дозволяє визначити ту межу, що чітко розрізняє період дорадянського й тоталітарного існування будь-якої культури. Ось як, наприклад, відблискує столове життя одного з представників буржуйського роду Ґоліциних, а саме — Михайла Ґоліцина, який був свого часу повітовим головою дворянства, потім гласним Московської міської Думи від проґресивної партії, міністром, а після жовтневого перевороту більшовиків служив у Народному банку, сидів у тульській в’язниці, по виході на