Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Наступного дня з раннього ранку на узгір'ї почав збиратися натовп закушканих у хутра людей. Полярне сяйво, запаливши на небі фантастичні вогні, надавало місцевості ще більшої похмурості.

— Я великий шаман. Я покажу вам, на що здатен. Бачите ті брили льоду? — гукнув Амундсен, махнувши рукою на великі тороси на березі. — Якщо захочу, я знищу їх, зітру на порох. — Він замовк і пробіг поглядом по смаглявих обличчях, освітлених примарним мерехтливим блиском полярного сяйва, пильно вдивляючись у розкосі очі, з яких прозирала недовіра.

— Досить мені подати знак, — вигукнув він, скандуючи кожне слово, і його голос відлунювався у морозному повітрі.

Ось він схилив голову на груди, забурмотів щось, як ескімоський шаман, поглянув на юрбу, що тривожно зарухалася, підняв руку й раптово опустив її. Повітря струснув оглушливий вибух, немов у далечині прогуркотів грім. Великі брили льоду злетіли вгору, розсипались у повітрі і, на якусь мить повиснувши нерухомо, неначе величезна зграя чайок, сотнями дрібних уламків хряснули на кригу.

Ескімоси попадали на землю і, приголомшені жахом, не сміли поворухнутися.

— Амунк'єнна — великий шаман, якщо може руйнувати твердий, мов скеля, лід.

— Він найбільший з великих. Його не можна гнівити. Якщо захоче, він єдиним рухом може розтрощити, стерти на порох будь-яке іглу…

— Великий і грізний, — шепотіли вони і, схоплюючись на ноги, перелякано кидалися навтіки.

Хіба вони могли знати, що спосіб, до якого вдався Амундсен, щоб змусити їх поважати себе, був дуже простий? Під крижані брили Хансен підклав великий заряд динаміту, підвів до нього від судна електропровід, ретельно замаскувавши його в снігу, і по умовній команді Амундсена ввімкнув струм.

Відтоді ніхто не наважувався брати будь-що на судні великого шамана. Знайшлися навіть сани, що пропали рік тому. Проте Амундсена не втішили наслідки його «чаклунства». Він був засмучений тим, що втратив, либопь, більше, ніж набув. Під час першого зимування йому з такими труднощами вдалося встановити приязні стосунки з ескімосами, і ось тепер їхні почуття поступилися місцем страху. Амундсена прикро вражало те, що, забачивши його, вони кидалися, охоплені забобонним страхом, урозтіч, немов зграйка сполоханих горобців. Отож тепер він докладав немало зусиль, щоб подолати їхній страх і знову прихилити їх до себе. Він звертався до них з різними проханнями, щедро винагороджуючи найдрібніші послуги. Як і раніше, Амундсен багато часу проводив у теплих, задушних іглу, слухаючи розповіді мисливців. Ескімоси швидко забувають неприємне. І через якийсь час вопи знову юрбами стали приходити на шхуну, тішачи цим начальника експедиції і завдаючи розпачу кокові.

Сонце вже ходило високо в небі, коли нарешті в серпні 1905 року було віддано наказ підняти якір. Майже дворічна зимівля експедиції на острові Принца Уельського закінчилася.

— Чому ти покидаєш нас? Навіщо завдаєш нам такої кривди, Амунк'єнно?

— Коли ти повернешся до нас? Ми тут чекатимемо на тебе!

— Великий шаман іде від нас! Чим же ми завинили перед ним? — зітхали щиро засмучені ескімоси племені нетсилік.

— Йому таки щастить!

— Яке там щастить! Він просто має хороше моряцьке чуття, що передалося йому від дідів і прадідів.

— Дурниці, чуття у цьому пеклі не допоможе. Він сам чудовий мореплавець!

Члени експедиції шанобливо поглядали на суворий профіль свого керівника, на затиснуту в зубах погаслу люльку. Його гострі очі ні на хвилину не відривалися від обрію. Амундсен впевнено вів судно, безпомилково вибираючи дорогу у плутанині вузьких проток і розводь, спритно обминаючи пастки підводних рифів, і жодного разу не заблудився у лабіринті вкритих кригою, а тому ледве помітних островів та острівців. Часом, траплялося, він заводив шхуну в якийсь забитий кригою тупик, але щоразу вмів вчасно зупинитися, розвернутись і терпеливо шукати проходу в іншому місці. Двадцятичотирьохгодинна вахта на палубі «Йоа» нікому тепер не здавалась обтяжливою. Навіть механіки раз у раз виходили з машинного відділу, щоб хоч хвилинку подивитися на суворий краєвид, якого досі не оглядала ще ні з суші, ні з моря жодна людина. Ніхто ще не побував на цих обширах.

Амундсен постійно був у напруженні — не спав, не їв, не відходив від стерна і, незважаючи ні на що, не відчував утоми. Його наснажувала свідомість того, що він сам веде судно і людей, котрі довірилися йому. Мов полководець на полі битви, п'ядь за п'яддю відвойовував кожну милю підступної траси. Він знав, що не час іще святкувати перемогу. Звідси до Берінгової протоки, до Тихого океану було ще далеко. І капітан чудово розумів, що сотні перешкод могли ще постати на шляху. Коли туман щільним молочним кожухом сповивав шхуну, Амундсен не вагаючись віддавав наказ: «Кинути якір!» Тільки-но його почервонілі від перевтоми очі помічали на поверхні моря якийсь підозрілий вир, він одразу ж спускав на воду шлюпку і сам плив до нього, щоб зміряти зондом глибину.

Через два тижні після того, як вони покинули затишну «Бухту Йоа», перед мандрівниками відкрився нарешті водний простір, де не було ніяких рифів.

— Тепер можпа й виспатись. — Амундсен потер рукою запалені очі й широко позіхнув. — Збудиш мене тільки в разі тривоги, — сказав він, передаючи Лунду стерно. — Я, мабуть, таки заробив кілька годин відпочинку. Йти строго по курсу!

Не встиг він ще й роздягтись, як розлігся громовий вигук:

— Вітрило на горизонті!

— Прапор на щоглу! — крикнув Амундсен, прочинивши двері.

«Я відчув якесь дивне стискання в горлі. Нервове напруження і перевтома останніх тижнів давалися взнаки: У