Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Вигляд у нього був, можливо, трохи втомлений, але не знервований чи розлючений.

— Я не знала, що ти й на ректора працюєш, — обачно озвалася дівчина.

— Я на зарплаті в Белбалм. Мушу пізніше відвезти її додому, тож якщо хочеш, підкину й тебе. Працюєш сьогодні?

Алекс похитала головою.

— Ні, просто завезла дещо. Для декана Сендоу.

— Здається, я бачив його за піаніно. Коли закінчиш, повертайся на кухню. Хтось надіслав Белбалм пляшку шампанського, а вона віддала її нам.

— Як мило, — з удаваним завзяттям відповіла Алекс.

Вона знайшла вбиральню й увірвалася всередину. Їй потрібна була хвилинка, щоб зібратися з духом, щоб поміркувати про легковажну Колінову поведінку. Він, напевно, божевільний. Він мав би ненавидіти Алекс за те, що вона розкрила його зв’язки з Тарою, дізналася, що «Сувій та ключ» поділилися своїми таємницями зі сторонніми, що вони ковтали наркотики. Навіть якщо Сендоу не згадував під час дисциплінарних заходів її імені, вона однаково залишалася представницею Лети.

Та хіба ж дівчина не знала, що справжніх наслідків ніхто не відчує? Комусь надають по руках. Комусь випишуть штраф. А криваву ціну доведеться заплатити комусь іншому. Проте Стерн сподівалася, що на них чекає хоч якась розплата.

Алекс зіперлася руками на вмивальник і втупилася поглядом у дзеркало. Вигляд у неї був виснажений, темні тіні викопали під очима цілі траншеї. Поверх вершкової вовняної сукні, яку їй купила мама, вона вдягнула старий чорний кардиган. Тепер дівчина скинула його. Шкіра здавалася масною, руки були худими, м’язистими, як у людини, котра ніколи не наїдається. Алекс побачила, що крізь тканину сукні просочується рожева пляма від рани; мабуть, новий пластир відклеївся на краях. Вона мала б справити поважний вигляд, вигляд хорошої дівчинки, старанної дівчинки, котрій можна довіряти. Натомість вона походила на чудовисько біля дверей.

Вона чула, яку вітальні дзенькають келихи й лунають культурні розмови. Алекс доклала багато зусиль, щоб стати частиною цього всього. Та якщо справжній світ, нормальний світ був ось такий, хіба їй справді кортіло увійти до нього? Ніщо ніколи не змінюється. Погані хлопці ніколи не страждають. Колін, Сендоу й Кейт, та всі ті чоловіки й жінки, котрі були до них, котрі наповнювали ці гробниці й застосовували свою магію, хіба вони чимось відрізнялися від ленсів, ітанів та аріелів цього світу? Вони брали те, чого хотіли. Світ мусив пробачати їм, або не зважати на них, або сприймати їх, але ніколи не карати. Який тоді в цьому сенс? Навіщо складати іспити й вигідно купувати кашемірові светри, якщо гра була нечесна від самого початку?

Алекс пригадала, як Дарлінґтон у тьмяному світлі арсеналу клав їй на шкіру поштових нічних метеликів. Пригадала, як стежила за зникненням своїх татуювань і вперше повірила, що можливо все, що їй удасться знайти спосіб стати своєю в цьому місці.

«Будь обережна, якщо розпочнуться судоми», сказав він. Людська слина анулює магію.

Алекс стиснула руки в кулаки. Торкнулася язиком кісточок пальців на лівій руці, а потім на правій. Якусь мить нічого не відбувалося. Дівчина слухала, як крапає з крана вода.

А потім на шкірі її рук розквітло чорнило. Змії та півонії, павутиння й розсипи зірок, дві незграбні золоті рибки, що вигнулися кільцем на лівому біцепсі, скелет на одному передпліччі й таємні символи Колеса на другому. Вона досі й гадки не мала, що ці символи означають. Просто витягнула цю карту з колоди таро, яка належала Геллі, за кілька хвилин до того, як вони увійшли до тату-салону з вулиці.

«Ми вівчарі». Тепер із цим покінчено. Краще бути гримучою змією. Краще бути шакалом.

Алекс вийшла з убиральні й розчинилася в натовпі, хмарах парфумів, костюмах і плетених речах фірми «Сент Джон». Бачила, як люди кидають на неї знервовані погляди. Вона мала неправильний вигляд. Вона не здавалася здоровою. Вона була недоречною.

Дівчина помітила сиву шевелюру Сендоу серед купки гостей біля піаніно. Він балансував на двох милицях. Вона здивувалася, що він не зцілив себе, але також не могла уявити, що декан без сторонньої допомоги витягнув сходами «Іль-Бастоне» дюжину пакетів козячого молока.

— Алекс! — трохи здивовано вигукнув він. — Яка приємна несподіванка!

Дівчина люб’язно всміхнулася.

— Мені вдалося знайти теку, яку ви просили, і я подумала, що вам захочеться дізнатися про це якомога швидше.

— Теку?

— З правами власності на землю. Від 1854 року.

Сендоу витріщився на неї, а тоді непереконливо засміявся.

— Звичайно. Я б і голову власну забув, якби вона не трималася так міцно на плечах. Перепрошую, ми відійдемо на хвилинку, — сказав він і взявся прокладати їм шлях крізь натовп.

Алекс трималася позаду. Вона знала, що він уже вираховує, що їй відомо та як її розпитати, а може, навіть як змусити мовчати. Дівчина витягнула телефон й увімкнула запис. Вона б не відмовилася від захисту юрби, але знала, що мікрофон не запише голосу серед галасу вечірки.

«Тримайтеся ближче», — прошепотіла Алекс Нортові, який завис поряд з нею.

Сендоу відчинив двері кабінету — чарівної ідеально квадратної кімнати з кам’яним каміном і французькими вікнами, що виходили в садок за будинком, де ще лежали залишки снігу, але завдяки весняній відлизі вже пробивалася зелень.

— Після тебе.

— Спершу ви, — озвалася Алекс.

Декан здвигнув плечима й увійшов. Він відставив милиці вбік та обіперся на стіл.

Дівчина залишила двері розчахнутими, аби гості вечірки принаймні почасти їх бачили. Вона не чекала, що Сендоу схопить модне прес-пап’є та заб’є її ним, але він уже вбив одну дівчину.

— Ви вбили Тару Гатчинс.

Сендоу роззявив рота, але Стерн самим жестом наказала йому мовчати.

— Не починайте поки що брехати. На нас чекає багато роботи, і вам не захочеться виснажуватися занадто рано. Ви вбили її — або наказали вбити — на трикутнику голої землі, якою, на мою думку, збирається заволодіти трастовий фонд Райнлендера.

Декан витягнув з кишені люльку, потім дістав дрібку тютюну й обережно взявся її набивати. Потім поклав люльку поряд із собою, не підпаливши. Кінець кінцем він склав руки на грудях і зустрівся з дівчиною поглядом.

— То й що?

Алекс не була надто певна, на що саме чекала, але точно не на ось таке.

— Я...

— То й що, міс Стерн?

— Вам заплатили? — поцікавилася вона.

Декан глянув дівчині через плече, переконуючись, що ніхто не стовбичить у коридорі.

— «Святий Ельм»? Так. Минулого року. Моє розлучення залишило мене без штанів. Зжерло