Читати книгу - "Божа кара"

Аж не вірилося, що він — не артист…

По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити, — чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима синющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…

ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

Ах, какая женщина!.. Какая!..

Мне б такую!..

До готелю верталася — серце співало!

* * *

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій, — найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась, — не до дурниць за наукою…

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька…

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі…

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду…

Тож на чергову конференцію… До Москви… В альма-матер усіх на світі наук… Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину… І доповідала не затинаючись… І вичерпно відповідала на всі запитання… Навіть найкаверзніші… І під схвальні оплески збігла із подіуму… І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю «Пекін», зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю («Хай ще дякують всі оті „ході“, що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!..» Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаете, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

* * *

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охололій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

Полоз

Сталося це на Памірі, в найглухішому закуткові, куди навіть птахи потикатись боялися.

Сталося це в одному з саїв найдикіших, назва якого, коли перекласти з таджицької на українську, звучатиме приблизно так: «Підеш — не вернешся». Бо смерть тут хапає за п’яти майже на кожному кроці.

Сай цей, завдовжки з сотню кілометрів, розрубував навпіл шеститисячники, покриті вічними снігами. І вдень, під палючим сонцем, що ті сніги плавить, реве таким потоком шаленим, що холоне на серці. Не втримаєшся, скотишся — розмаже по валунах, водою облизаних. А вночі, посеред космічного холоду, ледь дзюрчить миролюбивим потічком — перебрідай, де захочеш.

Сталося це рано-вранці, коли сніговики угорі палахкотіли такими вогнями, що хотілося на них помолитися, а тут, унизу, ще ворушилася темрява і кожен крок треба промацувати, щоб не звернути собі карк.

Сталося це другого дня, після тривожного сну в альпіністській рукавичці — наметикові, що його ми ледь приліпили під скелею, на порівняно плескатому п’ятачкові: крок назад — головою в потік, крок уперед — грудьми об скелю… З брилою багатотонного граніту на маківці, що аж похитується, роздумуючи: упасти донизу та й розплескати двох божевільних, що не знайшли кращого місця для сну, чи потриматися ще трохи.

Не знайшли.

Хоч не одну годину шукали… Тут зупинитися?.. Тут?..

Ми, двоє фанатиків, двоє пошукачів кольорового каміння, і подалися в цей сай негостинний, в цей найдикіший із саїв, куди й нога людська не ступала, бо таджики, яким ще не набридло життя, обходили його стороною. А ми, бач, подерлися: нас манило нестримно кольорове каміння, розсипане в кінці уже