Читати книгу - "Божа кара"

Онікси, сардери, сапфірини.

Заповітна мрія античних художників, що вирізьблювали камеї та геми.

Одна камея Гонзага варта нині всіх скарбів світу!

Дорога й насправді була вбивчою. Смерть і справді частенько хапала за п’яти.

Величезний лобище, що на ньому поповисів, ледь не зірвавшись донизу. Видерся — тіло огидно тремтіло. Серце бухало так, що темніло в очах…

Гори рухливого щебеню, що їх слід гірським цапом-кіїком долати. Заґавишся, стрибнеш не на той камінь — прощайся з життям!..

Ниточкою поличка приліпилась до скелі над прірвою: альпініст маму попокличе, ступивши на неї!..

Лютий вітрище, що налітає зненацька, коли ти балансуєш над урвищем…

Скільки в той день подолали кілометрів, знали тільки ноги набряклі… Знали тільки треконі, розтоптані на камінні гострющому… Знало тіло, набубнявіле смертельною втомою. У синцях та подряпинах…

Скригитіль іще мирно посапував, а я вже ящіркою вивільнився зі спальника. Гюрзою виповз із наметика. На чотирьох!.. На чотирьох!.. Подалі од урвища.

І вже там, згадавши, що я все ж гомо сапієнс, звівся на ноги.

Та й застиг, та й онімів перед вічністю. Перед урочистим дійством природи.

Палахкотіли сніги на шеститисячниках, світло нестримно стікало донизу, на очах танула, здавалося, навіки застигла похмурість.

Я, щоб хоч трохи зігрітись (холод ще хапав добряче за спину), вирішив, поки спить Скригитіль, пройтися до отого он вигину: а раптом за ним — бічний сай. Мета нашої мандрівки виснажливої.

Пішов обережно ступаючи (зламати ногу — раз плюнути), обігнув і застиг: за десяток метрів попереду чорнів двометровий полоз.

Мисливець із сталевими м’язами, що обіймає на смерть всіх істот. На людину, розповідали таджики, і то нападе не вагаючись.

Я аж здригнувся від огиди, від остраху. Що передалися мені на генному рівні від далеких пращурів, які тисячі, а то й мільйон років тому потерпали від отруйного гаддя.

Тож до успадкованих огиди та страху додалася ще й ненависть: вирішив убити зміюку.

Тим більше що вбити його можна було запросто: полоз лежав непорушно, полоз щойно виповз із схову, де протягом жорстокої памірської ночі його люто сковував холод. Виповз, мабуть, стрічати сонце, що мало повернути його до життя…

Підібрав важку камінюку, затис у правиці. І став скрадатись до полоза.

Крок за кроком… крок за кроком… прикипівши зором до плескатої голови.

«Цілити в голову… Тільки у голову!..» — напружено дзвеніло в мені.

І коли залишилося всього кілька кроків, коли я вже звів руку, голова ворухнулася раптом, з натугою, з шурхотом стала повертати до мене…

Повернулась, обезсиліло впала. Лежала, застигла, — світилися тільки очі.

Прикипіла до мене поглядом живих тих очей. Вони гіпнотизували мене, пропікаючи навскрізь, вони таким німим криком волали до мене, що голос той пронизував серце: «Не вбивай!.. Не вбивай!.. Дай мені перед смертю погрітись на сонці!..»

І правиця моя мимоволі здригнулась… І камінь покотився донизу…

Щезнув страх, зникла огида. Я наче заново глянув на досконале тіло, що оживало під ласкавим поглядом сонця. Щось підказало мені, що я можу без остраху до нього наблизитись… навіть поруч присісти… І я наблизився, і присів, і рука моя сама собою потягнулася до його голови…

Він звів голову навстріч, притулився довірливо до моєї долоні…

І ми вже були не людина й змія… Не змія і людина, одвічною ворожнечею роз’єднані, двоє найдорожчих одна одній істот, взаємною любов’ю побратаних.

Одинокі… На весь світ — одинокі. На всю землю, дощенту спустошену, без жодної ознаки життя…

І для кожного з нас було б найбільшою трагедією одне одного втратити.

Ми, породжені сонцем, злютовані сонцем.

Півцеглини

* * *

Хоч відтоді минули роки і роки, а долоню мою ще й досі печуть оті півцеглини.

Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік (я — інвалід війни в двадцять літ, на одне вухо глухий після контузії лютої, напівсліпий, начинений німецькими осколками так, що і в могилі не гнитиму — ржавітиму)… «Годен!», «Годен!..» Німцеві не до того буде, щоб розбиратися, хто «годен», а хто «не годен», німець в усіх підряд цілитиметься… То й підмітали всі звільнені села від чоловіків, як страшні голодовки не підмітали… В батальйони… В полки… У дивізії… Та й гнали «за Родину, за Сталина, мать-перемать», снарядів на артпідготовку жаліючи. «Немцев хлебом-солью встречали? Искупайте вину своей кровью!»

«Искупали». Землю трупом вкривали… Кров’ю поїли… Весною так вода не текла, як наша кров текла тої зими…

Тож нас, необмундированих, молодих і старих, калік і здорових, зігнаних у полк неозброєний, весь день турили по морозу по лютому, та й привели вже уночі у якесь містечко, дощенту зруйноване, та й наказали «рассредотачиваться» по будинках безлюдних і вже там чекати до ранку.

І ми, душ із двадцять, «рассредоточились» в одному з будинків, що його не минули ні снаряди, ні бомби: могильно чорнів вибитими дверима та вікнами, ще й дах зірваний, і прокладали зубами ніч безкінечну, протупотіли взувачками зношеними, а став займатись світанок ворожий — зібрали на площі та й наказали чекати на зброю.

Привезли і «зброю» на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати.

— По одной!.. По одной!.. — покрикував старшина з мордякою, що цеглини просила.

Ще всі й не встигли цеглою тією озброїтись, як на двох жеребцях, на двох уходжених огирах, що вилискували ситою шерстю, з’явилися командир і комісар.

Вони, мабуть, встигли добряче поснідати, ще й хильнути отієї «для сугреву»: обличчя червоні, і кожушки добротні розстебнуті. Так їм, мабуть, душно було на морозі сорокаградусному.

— Вооружились, орлы?

«Орлы» проймалися дрижаками, «орлы» чорніли од холоду.

— Сейчас согреетесь… Слушайте боевое задание!

Виявляється, нам належало тепер уже «сосредоточиться скрытно», за будинки ховаючись, на березі водосховища — велетенського озера, скутого кригою, — і чекати сигналу — ракети. І коли та ракета злетить, висипати дружно на кригу та й бігти щодуху до височезної, по той бік водосховища, огорожі, за якою, пробивши амбразури у цеглі, залягли з кулеметами німці. І, добігши, жбурляти через огорожу цеглини. Фріци подумають, що то гранати, фріци повтикаються мордами в землю, чекаючи вибухів, а ми орлами — через паркан: «Хенде хох! Оддавай зброю, якщо життя не набридло!»

— Ясно, братья славяне?

Ясно. Ясніше ясного ясно.

Дивились на кригу, що на ній не сховатися й миші, і в грудях холонуло.

— И не вздумайте