Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Ті, хто думають, що, переш ніж витрачати, суверенному урядові слід отримати податкові надходження...

Ті, хто вважають, що центральний банк має спершу дістати резерви, а вже потім їх позичати...

І ті, хто переконані, що комерційний банк має спочатку одержати депозити, і лише після цього давати їх у позику...

...Усі вони сплутали погашення зі створенням.

Отримання податків, резервних депозитів375, а також депозитних вкладів376 — все це операції погашення. Створення має передувати погашенню: борги спочатку потрібно створити, а вже потім погашати.

Від часу публікації першого видання посібника з MMT пропозиція програми «Гарантована зайнятість» здобула прихильників, а аргументи за збільшення ролі уряду в забезпеченні повної занятості стали сильнішими8. У цьому параграфі ми з’ясуємо чому. По-перше, нам потрібно повернутися до тези про економічну стагнацію. По-друге, нині очевидно, що ринок праці у США не відновлюється, і багато хто стверджує, що це стало «новою нормою». По-третє, ФРС (нарешті) збагнула те, про що багато хто з нас давно знав: політика низької процентної ставки не стимулює інвестицій. І по-четверте, наші «ідейні лідери» нарешті починають розуміти, що американці хочуть, щоб уряд якось дав раду вимушеному безробіттю. Усі ці загрози посилюють необхідність у гарантованій зайнятості.

Розпочнімо з популярного в провідних колах економістів твердження, що наша економіка перебуває в стагнації. За словами Ларрі Саммерса, все, що нам лишилося, — це фінансові бульбашки9. Останні три-чотири десятиліття ми посилено віддавали економіку до рук Волл-стрит, що живе за рахунок спекуляцій з активами. Дехто називає це «економікою казино», багато хто — «фінансиалізацією»377, а Гайман Мінськи називав «капіталізмом управлінців грошима». Ми не зупинятимемося тут на деталях, та все сфокусовано на тенденції фінансових і монополістських кіл до «саботування виробництва» й потоплення економіки, оскільки вони висмоктали з неї життя, прикриваючись економічною рентою, і тепер воно перетікає у фінансовий сектор. На підтримку виробничої діяльності залишається мізерна частка національного доходу, генеруючи стагнацію.

Найприйнятніший аналіз тенденцій застою сучасного капіталізму належить не Саммерсу; ідеться навіть не про післявоєнні застереження Елвіна Гансена378. Це була робота всього життя двох економістів зі штату Орегон — Гарольда Ваттера та Джона Вокера10. Якщо коротко, проблема полягає в тому, що капітал надто продуктивний — заради свого ж добра. Інвестиції мають схильність підвищувати продуктивність виробництва таким чином, що це перевершує їхній ефект мультиплікатора на сукупний попит. З плином часу проблем більшає, і вони поглиблюються через тяжіння до заміни працівників (що отримують зарплатню, яку витрачають у споживчій сфері) на машини (які не потребують оплати). Згодом цей прогрес неминуче призведе до того, що машини робитимуть машини. Наприкінці ХІХ століття в нас уже була одна проблема. Її трохи ослабило збільшення урядових витрат протягом Другої світової війни та раннього післявоєнного періоду. Приблизно до 1960-х років федеральний уряд США збільшував видатки швидше, ніж зростав ВВП (іншими словами, витрати федерального уряду у відсотках від ВВП стабільно зростали). У наступні десять років зростати швидше за ВВП почали уряди штатів та місцеві уряди. Це не просто збіг; коли в середині 70-х років у США «захиталися» уряди штатів та місцеві уряди, розпочався Великий застій. Він був лише тимчасово ослаблений під час президентства Рейгана нарощуванням військової міці в гонитві озброєнь, спрямованій проти СРСР. Коли ж зростання витрат федерального уряду США сповільнилося, це відкрило прогалини в сукупному попиті.

З традиційного погляду, подолати мляве економічне зростання можна шляхом стимулювання інвестиційних витрат. Якщо ви кейнсіанець, то пояснюєте це тим, що інвестиції підвищують сукупний попит завдяки мультиплікатору, що, відповідно, піднімає зайнятість та пришвидшує загальне економічне зростання. Якщо ви неокласичний економіст, то пояснюєте потребу в більших інвестиціях тим, що це означає збільшення виробничої потужності економіки, що, зі свого боку, підвищує сукупну пропозицію та безпосередньо стимулює економічне зростання. (У неокласичній теорії зайнятість самодостатня, незважаючи ні на що; доки існують гнучкі зарплати, завжди буде повна зайнятість робочої сили). Як ви стимулюєте інвестиції? Обидві сторони погодяться, що скорочення податків для бізнесу зробить свою справу, але якщо ваш уряд у скруті, ви не станете використовувати фіскальну політику. Щоб уникнути всієї незручності дефіциту державного бюджету, можна просто використати монетарну політику — знизити процентні ставки, щоб стимулювати інвестиції. Проте ФРС уже понад півдесятка років підтримує ставки близькими до нуля; Японія робила це два десятиліття. І все одно досі майже немає інвестицій, а економіка зростає повільно, створено небагато робочих місць і відбувається відносна стагнація. Це не працює.

У будь-якому разі нижчі процентні ставки не обов’язково притягують інвестиції. Але чому? Ось відповідь Кейнса: комерційні підприємства та компанії виробляють те, що, на їхню думку, вони можуть продати, а якщо вони не вважають, що продаж збільшиться на багато наступних періодів, то й не підвищуватимуть виробничої потужності інвестиціями. Скорочення податків не змусить їх інвестувати інтенсивніше, хіба що під впливом якогось чарівного пилку вони повірять у те, що скорочення податків підніме продажі у віддаленому майбутньому. Низькі процентні ставки сьогодні не змусять їх збільшувати інвестиції, якщо вони не думають, що в туманній далечині їхній продаж у якийсь чарівний спосіб зросте. Знадобиться чимало чарівного пилу, щоб заохотити компанії та корпорації інвестувати лише тому, що процентні та податкові ставки (на них) упали.

Послідовники Кейнса (не плутати з тими, хто називає себе «кейнсіанцями») завжди відкидали ідею про те, що політика процентних ставок дуже важлива для інвестицій. Вони так і не прийняли думки Бернанке про те, що обіцянки на роки запровадити політику нульової процентної ставки, а також наповнення банків ущерть надлишковими резервами змусить їх надавати кредити, а корпорації та компанії — брати ці кредити для інвестицій. Ми казали, що це не спрацює. І всім уже відомо, що не спрацювало. Просто інвестиції не надто чутливі до процентних ставок — байдуже, чи ви їх опускаєте, чи піднімаєте. Крім того, як доводили Ваттер і Вокер, збільшення інвестування не може розв’язати проблему недостатнього попиту: воно підвищить сукупну пропозицію (потужність) сильніше, ніж може підвищити сукупний попит (через мультиплікатор).

Отже, маємо стагнацію, що іноді переривається фінансовими бульбашками, які тимчасово піднімають економічне зростання лише для того, щоб вибухнути новою фінансовою кризою та економічним спадом. Для працівників побічним ефектом цього процесу виявляється безробіття. Навіть економічні «відновлення», підсилені цими бульбашками, створюють обмаль робочих місць. Хоча рівень безробіття поступово падав протягом періоду відновлення після Великої фінансової кризи 2007–2008 років, значною мірою той процес було