Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

Мирослава

У п'ятницю на мене знову чекав сюрприз. Однозначно неприємний. Зранку потрібно було з'їздити в банк, а я не могла додзвонитися Вадиму. Телефон поза зоною досяжності. Довелося їхати з іншим водієм. Він мені не подобався як людина, тому я майже завжди їздила з Вадимом. Тут я і дізналася новину про звільнення Вадима. На запитання чому, відповів, що ніхто нічого не знає. 

На душі стало огидно. Для такого різкого звільнення була тільки одна причина. І я, хоч і побічно, але була винна. Навіщо Ігнат так вчинив?

Я не думала, що доведеться з власної ініціативи йти до нього в кабінет. Але не піти не можу. Вадиму потрібна була ця робота. Він мені сам про це говорив.

Ігната не було. З'явився лише в п'ятницю, про що красномовно натякав порше карера припаркований біля офісу. Пропав він рівно на тиждень. Після годинного аутотренінгу я зважилася.

Підходячи до Оксани, нервувала.

- Привіт, не відволікаю? - вона якраз щось друкувала в комп'ютері.

- Привіт, Славо! Не особливо! - на обличчі читалося легке здивування. Тут я була один раз і не за своїм бажанням.

- Ігнат Олексійович на місці?

- Так! Але до нього прийшли. Він зараз зайнятий, - тепер Оксана була розгублена.

Про "особливе" ставлення Ігната до мене знали всі. Але ніхто нічого не питав і не говорив. Про позицію гендиректора до пліток і тому подібного теж знали всі. Я не скажу, що подібного не існувало. Але ця ситуація стосувалася особисто його, і ніхто не хотів ризикувати. Його любили як справедливого і не скупого директора, але боялися, як людину.

Оксана не знала, як вчинити, і я не хотіла її напружувати.

- Я потім зайду! - попрямувала до дверей.

Але звук дверей, що відчиняються, і голоси слідом змусили зупинитися і повернутися. Ігнат виходив із кабінету з дівчиною. Дуже милою, зазначила я.

Помітивши мене, він теж зупинився.

- Ти до мене? - обличчя не виглядало здивованим.

- Ем... Так! - реакція на нього не змусила себе довго чекати. Нічого не змінюється!

- Христина почекай у машині, - передавши їй ключ, він кивком голови вказав мені на свій кабінет.

Проходячи повз одне одного, ця Христина встигла зміряти мене з ніг до голови уважним поглядом. 

У кабінеті Ігнат присів на край свого столу і схрестив руки на грудях в очікуванні.

- Ігнат Олексійович...

- Ти мене спеціально вибішуєш? - він усміхався, мабуть, спілкування з милою дівчиною пішло йому на користь.

- Мені незручно на роботі.

- Якщо ти ще раз мені викнеш або звернешся своїм Ігнат Олексійович - я тебе поцілую і неважливо, де це станеться, і хто буде поруч. Тоді тобі справді буде незручно. Я попередив! Тож чекаю на запрошення, - усмішка зі звичайної перетворилася на сексі ліниву. 

- Я зрозуміла! - уся бойова готовність, налаштована на Ігната, канула в небуття від його слів, вийшло лише жалюгідне: - Навіщо ти звільнив Вадима? 

Нічого в ньому не змінилося. Та сама посмішка, той самий погляд. І мовчання слідом. Довге! А потім знову, щоб його ліниве:

- Мені не сподобалося ваше спілкування!

- Це не законно! - дурепу вмикати в мене виходить чудово.

- Міро, я думав, що ти краще мене впізнала, - він прикусив нижню губу, намагаючись не розсміятися.

- Тобі смішно? - усі почуття до нього потонули в злості. Майже всі - фізіологію ніхто не відміняв, - Ти знущаєшся?

У мене є до нього почуття? У шоці усвідомлюю, що є! І банальна хімія між нами вже не виправдання.

- Ні. А ти прийшла уточнити факт звільнення водія? - уже серйозно запитує він.

- Поверни його! - злість у чистому вигляді!

- Ні! - категоричне!

- Ігнат, будь ласка! Мені паршиво від того, що я тому виною! - надута кулька емоцій здувається.

Відчуваю себе останньою сукою. Адже пріоритетом для мене зараз виступає почуття провини.

- А ти хоч на секунду можеш уявити, як мені? - Ігнат підлітає і нависає за міліметр від мого обличчя, позбавляючи можливості дихати. - Жінка, яка доводить мене до божевілля, заміжня за іншим, трахається з іншим? І я нічого не можу з цим подіяти. Про яке "паршиво" ти можеш говорити?

- Просто поверни Вадима на роботу, він тут ні до чого.

Повертаюся і йду. Він не зупиняє. Кінець крихкому перемир'ю?

Заходжу в туалет і, повільно сповзаючи по стіні, починаю істерично сміятися, рукою прикриваючи рот. Від виниклого тупізму! Але не можна змінити минуле і підкоригувати себе під сьогодення. Я тільки три роки тому зібрала себе по шматочках і заново зруйнувати нікому не дозволю. Особливо Ігнату.

Але чому тоді душу мучать підозри, що мої споруджені стіни втрачають свою міцність?