Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

— Нічого я не знаю! — скрикнув льотчик, знову поймаючись страхом. Зуби в нього цокотіли.

— Знаєш, — підбадьорив його начальник Літуми. — Знаєш, що чоловік тієї, кому він співав серенади, запідозрив щось, а то й застукав їх. Знаєш і те, що Молеро мусив тікати з П'юри. Тому й опинився тут, тому й пішов в армію. Але ревнивець усе розкрив, відшукав його і порішив. Якраз за те, про що ти казав. За те, що надто високо замірявся. За те, що ліз у чужий город. Тож не мовчи, хто його порішив?

Льотчика знову занудило, і цього разу він почав блювати, перегнувшись у попереку. Потім втер рукою губи й скривився. І заплакав, як дитина. Літума відчув і відразу, і жалість водночас. Сердезі, видно, було несолодко.

— Тобі дивно, чому я допитуюся, чиїх то рук діло? — розводився лейтенант, пихкаючи сигаретою. — Звичайнісінька цікавість, братику, що ж іще? Якщо його порішив хтось із бази, то що я вдію? Нічого. У вас свої закони, свої порядки, свої. До вас я не поткнуся зі своєю ложкою. Звичайнісінька цікавість, розумієш? Та й от що тобі скажу. Якби моїй гладунці хтось виспівував серенади та всілякі зворушливі болеро, я б теж не погладив його. То хто ж заподіяв смерть Паломіно, га?

Навіть такої миті лейтенант не міг обійтися без доньї Адріани. Це вже схоже на хворобу, хай йому біс! Льотчик відсторонився, щоб не втрапити в блювотиння, і вмостився на піску біля Літуми та лейтенанта. Зіперся ліктями на коліна й похилив голову. Певно, в його очах ще стрибали чортики. Літума розумів це його відчуття порожнечі, тривоги, неприкаяності, знайоме ще з часів «непереможних».

— А звідки ти знаєш, що він співав серенади на базі в П'юрі? — раптом стрепенувся льотчик. Він здавався то боязким, то розлюченим, а тепер у ньому поєдналося і те, і друге. — Який дідько сказав тобі таке?

І раптом Літума помітив: до них наближаються якісь постаті. За якусь хвилину вони вже півколом оточили їх. Їх було шестеро, озброєних гвинтівками та кийками, і в місячному сяйві Літума завважив нарукавні пов'язки. Поліція ВПС. По ночах вона обходить шинки, гульбища та бордель, виявляючи людей з бази.

— Я лейтенант Сільва з поліції. В чому справа?

— Ми прийшли по лейтенанта Дюфо, — озвався один, без нашивок на уніформі, певно, унтер.

— Помийте собі писок, перш ніж вимовляти моє ім'я! — загорлав льотчик. Він насилу підвівся, однак на ногах втримався, хоч і хитався і щохвилини міг звалитися. — Ніхто мене нікуди не забере.

— Такий наказ полковника, лейтенанте, — мовив командир патруля. — Вибачте, але ми мусимо вас забрати.

Льотчик щось промимрив, заточився і став падати, як при уповільненій кінозйомці. Старший віддав команду, і постаті підхопили лейтенанта Дюфо за руки й ноги й потягли. Той не пручався, лише щось нерозбірливо белькотів.

Літума й лейтенант Сільва дивилися, як вони зникли в темряві. Невдовзі віддалік заревів джип. Обоє допалили, поринуті кожен у свої думки. Лейтенант підвівся перший. Коли проходили повз бордель, почули музику, голоси, сміх: там, певно, веселощі були в розпалі.

— Ну ви й майстер розговорювати людей! Витягували, витягували і таки дещо витягли.

— Я не випитав усього, що він знає. Якби ще трохи часу, то, можливо, він би виклав усе. — Лейтенант сплюнув і глибоко вдихнув, наче хотів заповнити легені морським повітрям. — А знаєш, Літумо, що мені здається?

— Що, лейтенанте?

— На авіабазі кожний собака знає, як воно сталося. Від останнього двірника до Міндреау.

— Мене це не дивує, — згодився Літума. — Принаймні лейтенант Дюфо тому доказ. Гадаю, йому достеменно відомо, хто вбив худенького.

Вони довго йшли заснулою Таларою. Дерев'яні будиночки огортала темрява, лише де-не-де вікно жовтіло світлом від каганця. І за огорожею, в спеціальній зоні, запали ніч і тиша.

Раптом лейтенант озвався трохи дивним голосом:

— Зроби мені таку ласку, Літумо, прогуляйся берегом до рибалок. І поглянь, чи пішов у море «Таларський лев». Якщо пішов, іди собі спати, а коли ще тут, то зазирни в шинок і попередь мене.

— Що-що, лейтенанте? — здивувався Літума. — То ви…

— Спробую, — трохи нервово всміхнувся лейтенант. — Не знаю, чи станеться диво, однак треба спробувати. А воно куди складніше, ніж я уявляв. Та одного чудового дня це станеться, і знаєш чому? Я не вмру, поки не приборкаю свою гладуху і не дізнаюсь, хто вбив Паломіно Молеро. Ось два прагнення мого життя, Літумо. Може, ти й не повіриш, але вони для мене важать більше, ніж навіть підвищення по службі. Отож іди.

«І як він зараз ще думає про таке?» — дивувався Літума. Подумав про донью Адріану, яка собі безтурботно спить і гадки не має про несподівані відвідини. Ну й баламут цей лейтенант Сільва! Чи ж укоськає він її цієї ночі? Ні, Літума був певен, що донья Адріана не подарує йому такої радості. З-поміж халуп вибіг собака й з гавкотом кинувся на нього. Літума копнув його ногою, і той утік. У Таларі постійно смердить рибою, але цієї ночі смерділо просто нестерпно. Літума відчув аж наче запаморочення. Тож якийсь час ішов, затуливши носа хустинкою. Чимало човнів уже вийшло на риболовлю, на березі лишилось всього кілька, проте «Таларського лева» серед них не було. Він оглянув їх усі, щоб пересвідчитися остаточно. І вже хотів іти, як раптом помітив невиразну постать, що сиділа прислонившись до човна.

— Добрий вечір, — збентежено промимрив він.

— Добрий, — озвалася жінка, наче невдоволена, що порушили її самотину.

— Чого ви тут о такій порі, доньє Адріано?

Вона була в чорному светрі поверх сукні і, звичайно ж, боса.

— Принесла Матіасу вечерю. А потім він пішов у море, а я сіла трохи відпочити. Не спиться щось. А ти, Літумо, що тут загубив? Чи прийшов на побачення?

Поліцейський засміявся. Опустився навпочіпки біля доньї Адріани в напівтемряві — хмара якраз заступила місяць — дивився на її пишні форми, які зводили з розуму лейтенанта Сільву.

— Чого шкіришся? Не збожеволів, бува? Чи трохи випив? Я знаю, ти був у китайця Ляо.

— От і не вгадали, доньє Адріано. — Літума не міг погамувати сміху. — Якщо я вам розповім, ви живіт надірвете.

— То розказуй. І не смійся, як дурник.

Завжди в доброму гуморі,