Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Я не буду когось шукати, якщо у мене є цілий штат своїх талановитих дизайнерів, – грізно сказав на це Андрій.

– Отже, відмовляємося, – парирував Влас.

– Ні.

– Так!

– Я сказав ні, Власе, – Андрій, схоже, втратив терпіння. 

Цікаво, чому демон дозволяє собі так нахабно розмовляти з босом? Цю і ще десяток подібних думок я прокручувала в голові, аби тільки не зірватися і не послати ще раз Гордича при Риті та Андрієві.

Це ж треба! Знову він робить те ж саме! Не знаючи мене, сумнівається у моїх силах. Звісно, я й сама не хочу з ним працювати, але як спеціаліста – мене це дуже обурило.

– Заспокойтеся! – викрикнула Рита. – Власе, не знаю звідки в тебе таке упереджене ставлення до Ніки, але вона – найкраща. І в неї теж вже теж був подібний досвід, хоч і в менших масштабах. Саме тому я тебе запевняю, що вона точно впорається. Адже так, Ніко?

– Я впораюсь, Рито, – сказала їй з посмішкою, але потім не втрималася… – Але тільки в тому випадку, якщо мені не доведеться постійно контактувати з цим снобом.

– Ніко! – здивовано викрикнула начальниця.

– Ох, Хоменко, добре, що ти одразу зрозуміла, що не зможеш працювати зі справжнім професіоналом. Що, боїшся, хтось дізнається, якими “методами” ти користуєшся в роботі? – їдко звернувся до мене демон.

– Мої методи тебе не стосуються, – прошипіла до нього. – Тримай свою гидку думку при собі, адже я вже серйозно починаю хвилюватися за стан твого психічного здоров’я. 

– І це мені говориш ти? ТИ?! Бездарність, яка тільки й може прокладати собі шлях чужими ідеями та роздвиганням ніг? А не сильно багато ти на себе береш? 

– А ти свічку тримав, чи що? – гримнула на нього, адже його слова розбудили у мені берсерка. – Ти нічого не знаєш про моє життя, про мою роботу, про мої проєкти. Саме тому твої слова для мене – пустий звук. Можливо, ти й досяг чогось в кар’єрі, але як людина ти, Гордич, справжній виродок.

– Ну, хоч не тупоголова білявка! – гримнув на мене у відповідь.

– Власе!

– Ніко!

Одночасно викрикнули Рита з Андрійовичем, про яких я вже й забула. Мені одразу стало соромно, що вони побачили мій зрив, але й просто проковтнути ці образи не могла.

– Я не буду з нею працювати! – грізно промовив демон і розгонистим кроком вийшов із зали. 

Після цього повисла тиша. Я намагалася заспокоїтися, а Рита з Андрійовичем, очевидно, не могли прийти в себе після цієї вистави.

– Я поговорю з ним, – розгублено промовив бос і вийшов.

Ми з Ритою залишилися наодинці. Я не знала, що їй сказати, та й вона теж не починала розмову.

Просидівши ще хвилину, я не витримала.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала, про козла, який ледь не завалив мене перед випуском з університету? – тихо спитала в неї, адже вона у свій час багато вислухала про цього “козла”.

– Це той, що вз’ївся на тебе ні за що? Ви ще з ним скандалили пості… – вона різко замовчала, а потім підняла на мене свій шокований погляд. – Будь ласка, скажи, що це був не Влас, – проговорила з такою надією, що мені аж було шкода говорити правду.

– Він, власною демонічною персоною, – зовсім не весело гмикнула, відкинувшись на кріслі, щоб трохи зняти напруження. – Тепер ти розумієш, що ми не можемо разом працювати? Я ненавиджу його, Рито. Та й він мене теж. Ну… Ти сама бачила. До речі, вибач, що зірвалася. Я хотіла його ігнорувати, але не змогла.

– Біда… – промовила Рита, закриваючи очі рукою. – Ви мене з Солею вирішили довести просто. Одна не хотіла працювати з колишнім, інша також не хоче працювати з колишнім… гм, викладачем. 

– Але ж ти нас все одно любиш? – ну не вміє моя Рита довго сердитися, я знаю.

– Люблю, – із видихом підтвердила мої слова. – Але вам доведеться працювати, Нікі. І не перебивай, – сказала, коли побачила, як я відкрила рота для заперечення, – ти тепер не просто працівник в компанії. Ти – керівник, а ще ти професіонал, який зараз має змогу піднятися на новий рівень. Для Власа це звичайний черговий проєкт, а для тебе – можливість себе проявити серед еліти. Ти справді хочеш відмовитися від цього? Добровільно віддати це місце комусь іншому?

– Ні, – вона мала рацію. Для мене це нереальна можливість, як і нова посада. Та ще й уявляю задоволену посмішку демона, якщо я добровільно піду з посади. Брр. – Не віддам, але й як бути далі – не знаю. 

– Ми щось вигадаємо, – відповіла мені, беручи за руку.

Хотілося б вірити, але ми з Гордичем (фу, як гидко звучить) – це не той випадок, коли щось можна вигадати.