Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Влас
Вилетів з зали, проклинаючи все на світі.
Серед усіх можливих варіантів у нашій компанії мала з’явитися саме вона! Дурна білявка, яка п'ять років тому витр… гм, виїла мені весь мозок своєю поведінкою.
– Власе, що з тобою? – наздоганяє мене Андрій.
– Зі мною – все добре, а ось ти точно старієш, мій друже, якщо дозволив себе обдурити цьому стерву, – випалив, не зупиняючись.
– Власе! Негайно зупинись! – гаркнув дядько. Давно я вже не чув цього його тону. – Ти, звісно, мій племінник, але й для тебе є межі, які не варто переходити, – а ось це вже була мало прихована погроза.
Так, потрібно видихнути. Який би я злив не був, але сваритися з дядьком, який колись замінив мені батька – дурна ідея.
– Вибач, – зупинився і подивився йому в очі.
– Ось так вже краще, – задоволено протягнув Андрій. – А тепер спокійно поясни, чому ти був настільки грубим з Нікою. Хороша ж дівчинка, та й професіонал вона толковий. Тільки ходімо в мій кабінет, адже нам ні до чого виводити це непорозуміння в люди.
Я лише кивнув, а сам мимоволі згадав події, які відбувалися в мій перший рік викладання в університеті.
***
Мені саме стукнуло двадцять вісім років. Кар’єра розвивалася так стрімко, що я постійно перебував у стані ейфорії.
Ще з періоду навчання в університеті я працював у фірмі дядька. Пройшов шлях від просто помічника архітектора до спеціаліста, до якого навіть бувалі робітники ходили за порадами. Саме тому в той самий рік Андрій нарешті поставив мене керівником всього відділу. Точніше, він фактично зробив мене своїм замом, а це – було визнання з його боку, якого я так довго чекав.
Тоді в мене й розпочалась моя "слава”. О, так. Мої проєкти визнавали одними з найкращих в Україні. Я спілкувався з найвпливовішими людьми столиці і не тільки. Я міг отримати будь-яку жінку. Я працював, а потім до ранку тусувався із золотою молоддю в клубах. Ну, не важко здогадатися, що в той момент у мене розпочалася зіркова хвороба (як назвав це дядько), яка досить негативно почала відображатися на моїх проєктах. Звісно, тоді я цього не розумів, але Андрій – все бачив.
Одного разу він викликав мене до себе і сказав, що більше не буде спостерігати за тим, як я просираю все, чого так довго досягав. Тоді він влаштував мені на роботі таке навантаження, що я думав точно загнуся.
Влаштувати влаштував, але навіть таке навантаження не змогло витягнути мене з виру постійних тусовок. Коли він побачив, що одна робота не допомагає, поставив мені ще одну умову – робота викладачем в університеті.
Тоді я розсміявся на це, думаючи, що дядько просто жартує. Але це був не жарт. Він сказав – або це, або мені доведеться піти з компанії.
Тоді ми з ним вперше серйозно посварилися і наговорили один одному багато чого зайвого. Він стояв на своєму, а я не збирався витрачати дорогоцінний час на безглузду маячню, якою на той момент вважав викладання. І взагалі я був переконаний, що все у мене окей, а дядько просто драматизує.
Після емоційної розмови на підвищених тонах ми розійшлися кожен зі своєю думкою. Я відмовився від викладання, а Андрій все одно дав мені день, щоб я подумав і обрав свій подальший шлях.
Звісно, я збирався з гідністю забрати свої речі і піти з Фієрі. З моїм досвідом – я міг й власну компанію заснувати. А якщо ні – мене точно взяли б в будь-яку фірму. Мені лишалося лише пальцем тикнути. Але... Дуже швидко мене почала гризти провина.
Андрій був тим, хто виховував мене після загибелі батька. Він давав мені все, що я тільки бажав, завжди підтримував мене і допомагав розвиватися в улюбленій сфері. Саме тому я не міг так просто піти від нього. Тим більше він розраховував, що з часом я зможу зайняти його місце в компанії.
"– Ти мені став сином, Власе, – казав він мені, – і саме ти повинен продовжити мою справу."
Загалом, на наступний день я вже був на порозі будинку Андрія. Вирішив, що нам варто спокійно поговорити в неформальній обстановці.
І це було правильне рішення.
Дядько тоді мені пояснив, що викладання – це можливість згадати, яким я був у часи студентства, коли понад усе бажав зарекомендувати себе у сфері архітектури. Він казав, що це допоможе мені знову правильно розставити пріоритети в житті.
Звісно, я тоді не розумів його мотивів, але все ж пішов на компроміс. Пів року. Саме стільки я погодився викладати, а потім – планував закинути викладацьку діяльність до бісової матері.
Андрій сказав, що це моє право, але при цьому хитро посміхався, старий жук.
Ось так я і опинився в університеті, в якому й сам колись вчився. З влаштуванням проблем не було, адже ректор просто світився від щастя і не приховував, що бере мене заради гарної реклами для альма-матер. Михайла Остаповича – ректора – я поважав, тож не став одразу засмучувати, що прийшов лише на пів року.
Ми з ним домовилися, що я візьму на себе “Теорію архітектури” та “Економіку будівництва” у третього та четвертого курсу. Але ректор на цьому не зупинився і попросив ще провести додатковий курс по технічному проєктуванні об'єктів у дизайнерів-випускників. Він знав, що я сам часто беру участь в роботі дизайнерів, тож не просто так звернувся з таким проханням. Мовляв, там дуже сильна група і їм буде корисно послухати про мій досвід. Спочатку я думав відмовитися, але потім мені стало цікаво подивитися на цю “сильну групу”, адже Остапович рідко про кого так відзивався.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.