Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Ой, я тебе благаю! Припини. Це навіть не смішно. Сама собі вигадала героя чи, не знаю, кого. Сама ж тепер голосиш. Що таке одна людина? Що може зробити?

— У тебе є кулі? — замість відповіді спитала Меліса.

— Звичайно.

— Скільки?

— Шістнадцять…

— Дай мені одну.

— Навіщо?

Взагалі-то я вже зрозумів, до чого вона хилить, але відповідав за інерцією.

— У тебе їх буде п'ятнадцять. У мене сімнадцять. Правильно? А тепер скажи, у кого більше шансів перемогти у перестрілці? І це я ще тебе тільки з кулею порівняла. А якщо ти мені пістоль віддаси? Лише один пістоль… Продовжимо розмову про шанси та роль одинака, чи достатньо?

Не люблю програвати у суперечці, тим більше дівчині. Але довелося визнати, що якесь раціональне зерно в її словах є. Ось тільки я ще не вирішив остаточно — їхати мені в ту їхню Альварію чи ні. Вдома звичніше, затишніше. Та й багаж історичний, деякий є. Не в сенсі глибоких знань, але хоч загалом пам’ятаю: хто з ким воював, заради чого і хто переміг. Куди можна носа пхати, а де і по морді відхопити запросто. Як кажуть англійці, мій дім — моя фортеця, а околиця – сфера впливу.

І ще. Одна річ зізнатися у поразці самому собі, інша — вимовити вголос. Зовсім настрій зіпсувався. Найгірше, що дівчина чудово розуміє мій стан, і від цього робиться ще прикріше. Ох, як соромно. А чоловік у такому настрої, гірше за лютого звіра стає. Неодмінно когось якщо не загризти, то хоч покусати треба.

Святі угодники! Я врятований!

Ось тільки присмак неприємний залишився. Саме до теми про обраність. Якось у мене все дуже до речі. Занудьгував — циган башибузуки замордували. Захотів із теми з'їхати — попереду намалювалася якась кавалькада. Не надто велика, але й не маленька. Якраз самому вибирати — битися чи розминутися мирно.

Не подобається така послужливість вищих сил, вони ж господарі Гри. Безкоштовний сир усі знають куди кладуть… Як би потім не пред'явили до оплати такий рахунок, що мало не здасться. Повіки не розрахуватися.

А зустрічна кавалькада тим часом наблизилася достатньо, щоб побачити, з ким доля звела цього разу.

  Десятка півтора гайдуків та… бричка. Загалом я в середньовічній техніці мало розумію. І карету від тарантасу не відрізню. А так само — ландо від прольотки. Тим більше, здалеку. Але в даному випадку чомусь так одразу й подумав: «бричка». А в ній… Спершу вирішив, що гайдуки «спіонерили» десь бочку вина і везуть до себе, прикривши від сонця кунтушем і, заради сміху, поставивши зверху капустяну голову, на яку напнули шапку. Ось тільки капуста не буває такою червоною. А буряк — великим.

І поки я роздумував над таким незвичайним феноменом, загадка вирішилася дуже просто. Хтось із гайдуків, що скакали попереду брички, закричав бундючно:

— Геть з дороги, бидло! Дорогу пану Свидригайло-Задунайському!

Ось як? Знатний, мабуть, вельможа. А ким ще йому бути? З таким прізвищем. За півгодини не вимовити. Пісня, а не прізвище. Одного не зрозумію, — лакеям належить бути дурними і вважати господаря пупом землі та краєм небес, легше прислужувати, — але сам пан про що думає? Невже й справді уявив, що кожен, кого він у дорозі зустріне, буде нижчим чином і худороднішим? Хоч би для порядку спитав: хто такі? А потім уже пальці гнув. Чи очі так салом запливли, що він не тільки інших людей, власного хрона не бачить? Доведеться вчити.

— До бою! Застосовувати лише тупу частину зброї!

Я думав, черкеси списа обернуть вістрям назад, а хлопці вирішили по-своєму. Взялися за нагайки. Це я потім зрозумів, що така зброя найкраща проти псів, навіть диких, і... лакеїв. А спершу здивувався трохи, коли побачив, як дюжина здорових, міцних мужиків, не намагаючись чинити опору, жене коней геть, з якимсь жалібним, бабським вереском. Та й скакати до ладу не вміють. Черкеси граючи наздоганяють їх на вибір і б'ють по спинах і нижче, так що тільки хльост стоїть, ніби одяг вибивають. Розважаються, значить... Надавши мені розбиратися з надміру зарозумілим панком.

— Чолом, ясновельможний пане.

А чого морду бити можна по-різному. Навіть ввічливо. Ось тільки не врахував, що моральні виродки розуміють винятково силу та грубість — вважаючи решту проявом слабкості. Ось і товстун, почувши не лайку, а привітання, тут же вирішив, що я впізнав його, зрозумів з ким маю справу і злякався наслідків. Підвівся поважно, узявся в боки, вірніше — підпер руками неосяжне пузо — і як заверещить:

— Холоп! Як смів руку на моїх людей підняти?! Запорю! Та ти знаєш, хто я такий? Я самого підстарости…

Подальше мені стало нецікаво. І оскільки я вже під'їхав досить близько, то зграбастав пана Свидригайла-Задунайського за обшлаг кунтуша просто під горлом і витяг з брички. Насилу… Важив вельможа не менше півтора центнера. Ну я й не став напружуватися. Ще руку потягну, а вона мені потрібна. І розтиснув пальці.

А ось зросту пан виявився дуже скромного. Мабуть, весь корм в обсяг пішов. Коли підвівся, то головою навіть кінської холки не діставав. Тобто півтора метри максимум.

— Це свавілля! Приниження гідності! Я буду скаржитися!

Оскільки більшу частину своїх загроз вельможа прокричав у морду коневі, то й відповідь отримав від нього. Гнідко хитнув головою і цапонув недоросля за плече. Не куснув, а так прихопив зубами. Для остраху. Ну, кому сподобається такий гевалт і бризки слини, що летять у ніздрі.