Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони посідали в човен — Нік на кормі, батько за весла. Над пагорбами сходило сонце. Плюснувся окунь, і по воді пішли кола. Нік опустив руку у воду. Проти різкої ранкової прохолоди вода здавалася теплою.
Рано-вранці на озері, сидячи на кормі човна, яким веслував його батько, він був майже впевнений, що ніколи не помре.
Щось закінчилося
Колись давно Гортонс-Бей було містечком, де заготовляли деревину. Кожен, хто в ньому мешкав, чув звуки великих пилок на тартаку коло озера. Аж раптом одного року колод не стало і не було що пиляти. У бухту припливли шхуни-лісовози, і на них повантажили нарізане дерево, що зберігалося на подвір’ї тартака. Всі запаси забрали. Робітники тартака винесли з великого приміщення все обладнання, яке можна було розібрати, й повантажили його на палубу однієї зі шхун. Шхуна випливла з бухти у відкрите озеро, забравши на собі дві великі пилки, каретку, що підвозила колоди до круглої пилки, і всі валики, коліщатка, ремені й залізяки, наскладані на горі дерева. Відкритий вантажний відсік був затягнутий брезентом і міцно перев’язаний, і шхуна на повних вітрилах попливла у відкрите озеро, везучи на собі все, що робило тартак тартаком, а Гортонс-Бей — містом.
Серед стружки, що вкривала болотистий луг на узбережжі затоки, стояли спорожнілі одноповерхові бараки, їдальня, крамниця, контори й велика будівля самого тартака.
Через десять років від тартака нічого не лишилось, тільки білі уламки вапнякового фундаменту визирали з болотистого підліска, що повз нього пропливали Нік із Марджорі. Вони пливли уздовж берега каналу, там, де піщана мілина несподівано переходить у темну воду дванадцять футів завглибшки. Пливли до місця, де мали поставити на ніч вудки на форель.
— Он наші старі руїни, Ніку, — сказала Марджорі.
Нік, веслуючи, подивився туди, де між зелених дерев виднілося біле каміння.
— Ага, — відповів він.
— Пам’ятаєш, коли там був тартак? — запитала Марджорі.
— Пам’ятаю тільки, що він колись там був, — відказав Нік.
— Більше схоже на якийсь замок, — зауважила Марджорі.
Нік промовчав. Вони далі пливли попри берег, аж поки тартак не сховався з очей. Нік повернув і поплив через бухту.
— Не клює, — сказав він.
— Ні, — відповіла Марджорі.
Вона пильно стежила за вудкою весь час, що вони пливли, навіть коли говорила. Вона любила рибалити. Любила рибалити з Ніком.
Неподалік від човна гладінь озера розітнула велика форель. Нік наліг на одне весло, щоб повернути човен і підтягнути приманку, яка волочилась у воді далеко позаду, туди, де шукала собі харч форель. Як тільки з води вигулькнула спина форелі, дрібні рибинки налякано шугнули навсібіч. Сипонули на поверхню води бризки, наче жменю крупинок. Ще одна форель плюснулась, шукаючи їжу.
— Годуються, — сказала Марджорі.
— Але не клюють, — відповів Нік.
Він провів човен по колу повз рибу, яка шукала собі харч, а тоді рушив до мису. Марджорі не змотувала волосінь, поки човен не торкнувся берега.
Вони витягнули човна на пісок, і Нік узяв відерце з живими окунями. Окуні плавали собі у воді у відерці. Нік упіймав трьох, відрізав їм голови й обібрав луску, в той час як Марджорі й собі бовтала руками у відрі, аж поки піймала одного, відрізала голову і почистила. Нік глянув на її рибу.
— Черевного плавця не відрізай, — сказав він. — Для наживки піде, але краще хай на животі лишиться плавець.
Він узяв окунів і позачіпляв їх за хвости на гачки. На кожній вудці було по два гачки на жилці. Марджорі відпливла в човні від берега, тримаючи зубами волосінь й озираючись на Ніка, який стояв на березі й тримав вудку так, що котушка розмотувала волосінь.
— Досить, — гукнув він.
— Відпускати? — крикнула у відповідь Марджорі, тримаючи жилку рукою.
— Відпускай!
Марджорі кинула волосінь за борт і спостерігала, як наживка тоне у воді. Вона повеслувала назад і зробила те саме з другою жилкою. Нік поклав на кінці вудок по важкому бруску дерева й розмістив їх під кутом, підперши камінням. Він змотав зайву волосінь, міцно натягнувши жилку між берегом і піщаним дном каналу, і закріпив дзвоника. Коли форель, годуючись на дні, схопить приманку, то метнеться вбік, потягнувши за собою волосінь, а та сіпне котушку — і дзвоник зателенькає.
Марджорі відпливла трохи вбік, щоб не зачепити жилки. Вона налягала на весла, і човен швидко вискочив на берег. За ним пішли брижі. Марджорі вибралася з човна, і Нік витягнув його далеко на пісок.
— Що з тобою, Ніку? — запитала Марджорі.
— Не знаю, — відповів Нік, збираючи галузки для вогнища.
Вони розклали вогонь із цурпалків, які валялися на березі. Марджорі пішла до човна й принесла звідти ковдру. Вечірній вітерець відносив дим у керунку мису, тож Марджорі розстелила ковдру між вогнищем і озером.
Марджорі сіла на ковдру спиною до вогню й чекала на Ніка. Він підійшов і сів на ковдру коло неї. Позаду них простягався підлісок, попереду — затока з гирлом Гортонс-Крік. Ще виднілося. Відблиски від вогню сягали аж до води. Вони бачили дві металеві вудки, які схилилися над темною водою. На котушках відблискував вогонь. Марджорі витягнула з кошика вечерю.
— Я не хочу їсти, — сказав Нік.
— Та хоч трохи.
— Ну добре.
Вони їли мовчки, спостерігаючи за двома вудками і зблисками полум’я на воді.
— Сьогодні буде місяць, — озвався Нік.
Він дивився на пагорби по той бік затоки, які щораз гостріше виступали на тлі неба. Він знав, що з-за пагорбів от‑от вирине місяць.
— Я знаю, — усміхнувшись, відповіла Марджорі.
— Все ти знаєш, — відказав Нік.
— Ой, Ніку, перестань! Не будь таким, ну будь ласка!
— Не можу, — мовив Нік. — Це ж правда. Ти все знаєш. І в тому весь клопіт. Ти ж і сама це знаєш.
Марджорі нічого не відповіла.
— Це я всього тебе навчив. І ти це теж знаєш. А чого ти, до речі, не знаєш, га?
— Замовкни, — сказала Марджорі. — Ось і місяць.
Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, і дивилися, як сходить місяць.
— Нащо ти говориш дурниці? — запитала Марджорі. — Що з тобою таке?
— Не знаю.
— Ясно, що знаєш.
— Ні, не знаю.
— Ну ж бо, кажи вже.
Нік не зводив очей з місяця, який виринав над пагорбами.
— Нудно стало.
Він боявся дивитися на Марджорі. А тоді глянув. Вона сиділа, обернувшись до нього спиною. Він дивився їй у спину.
— Нудно стало. Нудно.
Вона мовчала. Він продовжував.
— Я відчуваю, що в мене всередині нічого не лишилось — повна пустота. Не знаю, Мардж. Не знаю, що сказати.
Він дивився їй у спину.
— А кохати теж нудно? — запитала Марджорі.
— Нудно, — відповів Нік.
Марджорі встала. Нік сидів, обхопивши голову руками.
— Я візьму човна, — гукнула Марджорі. — А ти можеш вернутись назад через мис.
— Добре, — сказав Нік. — Я зіштовхну тобі човна у воду.
— Не треба, — відповіла вона.
Марджорі погойдувалася у човні на воді, де виблискувала місячна доріжка. Нік вернувся й ліг долілиць на ковдру біля вогню. Він чув, як по воді плескають весла.
Він довго так лежав. Лежав і тоді, коли почув, як з лісу на галявину вийшов Білл. Він чув, як Білл підійшов до вогню. Білл теж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.