Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

— Ти ж знаєшь, що я не гей? — мляво спитав я. 

Нікотин разом з алкоголем нарешті зробили свою справу. Я перебував у якійсь сутінковій зоні. Рухатися було важко і ліньки, в голові лунало:

Yeah, yeah, yeah

Yeah, yeah, yeah, yeah, yeah

Yeah, yeah

Yeah, yeah, yeah, yeah, yeah

… і крутилися гелікоптери.

Мені страшенно хотілося спати.

— Я знаю, — відповів він, але руку не прибрав. — Я лише помацаю, тебе це навіть не збудить.

— Мене зараз взагалі нічого не збудить, — пробурмотів я, закривши очі. — Мацай, якщо хочеться. Але не знаю, чим тобі це зарадить.

Він не відповів. Лежав поруч зі мною й просто водив рукою по моїй паховій зоні, сподіваючись на диво. 

«Кожен нещасний у своєму особистому сенсі, — виринула з туману думка. — Чому, маючи музичний центр із можливістю автоматично перевертати касету, людям усе ще завдають мук тваринні бажання? Що це в Нього за бісів план — оце питання з зірочкою.»

Ближче до одинадцятої ночі я вийшов із церкви й, похитуючись, крокував додому, думаючи, що був неправий, коли говорив, що у мене не було друзів-геїв. Один таки був. 

«Яка дивовижна річ, — несподівано подумав я. — Геї зробили справжню революцію, показавши людству, що можливо жити інакше, не традиційно, вільно.»

Звісно, що іподиякон не скористався ситуацією, як і непритомним мною. Я проспав, мабуть, годину, і що він там погладжував у той час — я не здогадувався, та мені було байдуже. Визначити, чи було мені приємно, я не міг, але точно знав, що огиди не відчував. 

«Як дивно», — подумав я, зупинившись біля дерева десь на середині шляху додому. Живіт каламутився, і мене тягнуло блювати. 

«Може я все ж таки гєй? — запитав я себе, роздивляючись розкидані пивні банки під деревом у місячному сяйві. — Сумнівно, дивлячись на фільми, які я дивлюся.»

Прості питання, невизначеність, разом із бідністю створювали триєдність психічного розладу у таких людях, як я. 

«Треба бути значно біднішим, щоб відчути щастя», — здогадався я. Не думати, що у мене немає грошей на нову мишку, а думати, що у мене вже тиждень немає їжі. Тоді все ставало кристально визначеним, і всі питання втрачали свій об’єктивний сенс, поступаючись місцем чіткій невизначеності. Коли дитина за тиждень помре з голоду, вже нікого не цікавить, гей вона чи ні, і свій «великий» безіменний рід вона не продовжить точно не через одностатевий секс.

Дивний іподиякон. Пішов у семінарію, щоб не піти в армію, а лише поміняв умовні зірки на не менш умовні хрести. Бабуся мріяла, щоб я пішов у семінарію, і я їй сказав, що піду — я ж соціальний. Вона все одно не дожила до того часу, коли я б це вирішував, бо люди стільки не живуть, тож чому б не зробити бабусю щасливою перед смертю? 

Відпустивши дерево, так нічого і не видавивши з себе, я покрокував далі. 

«Це ж насправді зґвалтування?» — замислився я. Чи домагання? Але чого він домігся? Безрезультатно збудив сам себе? Відчув себе ще жалюгіднішим, ніж був до цього? Який у цьому був сенс?

Я не відчував себе скривдженим, адже він спитав, а я, будучи за всіма законами офіційно спроможним, дозволив — це буквально свобода вибору. Загрози від нього я не відчував, точно знаючи, що він нічого зі мною не зробить. 

«А якби він захотів?» — продовжив я аналізувати свої відчуття. Якби спробував змусити мене до чогось силою? Ні. Я, звісно, не Танос, щоб рукою ламати кістки, але й змусити мене до чогось іподиякон би не зміг. 

Він міг би мене чимось напоїти чи вдарити? Звісно, він міг. Але напевно, не зробив би. 

«Якби він мене вбив і розчленив, то значить, таков правильний Божий план? — засміявся я. — Чи те, що я залишився в такому стані з людиною, яку я майже не знаю — це витончена й доволі збочена спроба суїциду?»

Вдалині з’явилися контури мого двору. Я розумів, що всі мої припущення — це лише мої фантазії. Мені легко могли щось підлити, потім зґвалтувати, розчленити, а потім ще раз зґвалтувати в тому підвалі, і ніхто б нічого не запідозрив. Я б просто зник, наче мене ніколи не існувало, а моїми рештками ще й насолодився б мікробіом нашої чарівної бухти.

Я усвідомлено відмовився рятувати себе, бо не хотів когось образити? То що, я простодушно-довірливий дурило, і це назвали б трагічним випадком? Чи все ж це був навмисний суїцид?
Йти було важко, і я присів на поламаній лаві біля дитячого майданчика. 

Цю лаву поставили рік тому, коли черговий «чесний» підприємець висував свою кохану кандидатуру у владу. Її він отримав. Але його влади не вистачило навіть на те, щоб відремонтувати лави. Тож я б засумнівався, чи справжня ця влада. 

Спертися спиною не було на що, тож я просто склався вдвоє, лягши на свої коліна, і продовжив думати про церкву. 

У сім років. Саме тоді мати офіційно відправила мене молитися святому Сергію Радонезькому, щоб я став розумніший. Вона не знала, що бабуся мене з чотирьох років, тайкома водила до храму. Але це ще був час, коли мати переймалася моїми оцінками, мною, і хоча б іноді була поруч. 

Той святий, як і я, мав труднощі з навчанням, але через молитву отримав від Бога розуміння. Мені було дивно, чому ж він тоді не написав свою «Theory of everything» після такого то просвітлення, але це вже інше питання.