Читати книгу - "Світло в серпні"

— За просиджування мені не заплатять, — відповідає Байрон. — Отже, ви приїхали з Алабами.

Ліна оповідає йому, сидячи на мішковині. Важкотіла, з незворушним, погідливим обличчям, яке він так само спокійно спостерігає, Ліна розповідає йому більше, ніж намірилася була спершу, як розказувала вже багатьом незнайомим людям, серед яких чотири тижні мандрувала з мирною неквапливістю зміни пір року. І Байрон, своєю чергою, складає портрет молодої жінки, обдуреної, покинутої, яка навіть не усвідомлює, що її покинули, яка й досі не Берч.

— Та ні ж бо, я його не знаю, — озивається він. — Зрештою, тут тепер нема нікого, крім мене. Інші люди, мабуть, он там дивляться на пожежу. — Він показує на жовтий стовп диму, що в безвітрі високо стоїть над деревами.

— Ми її бачили з підводи, коли під’їжджали до міста, — каже Ліна. — Справді велика пожежа.

— Бо й будинок великий. Здавна там стояв. Ніхто там не живе, крім одної пані. Напевно, в місті дехто скаже, що це Божа кара на неї. Це янкі, північанка. Її рідня переїхала сюди за часів Реконструкції, щоб баламутити негрів. За таке підбурювання й убили двох її родичів. Подейкують, що вона й досі водиться з нігерами. Відвідує їх, коли захворіють, як ото білих. Кухарки не має, бо ж це мала б негритянка прислуговувати. Кажуть, ота пані стверджує, що негри такі самі люди, як білі. Тому-то ніхто її не навідує. Крім одного. — Ліна спостерігає його, слухаючи. Тепер Байрон не дивиться на неї, відвів погляд убік. — А може, двох, як я чув. Сподіваюся, що вони вчасно там нагодилися й допомогли меблі винести. Може, й встигли.

— Хто встиг?

— Два приятелі. Обидва звуться Джо й живуть десь поблизу. Джо Крістмас і Джо Браун.

— Джо Крістмас? Дивне ім’я.

— Він сам дивний. — Байрон і далі ухиляється від її зацікавленого погляду. — Та й приятель його — також чудний. Браун. Теж тут працював. Що ж, звільнилися обидва. Невелика втрата, як на мене.

Жінка сидить на мішковині й спокійно, з цікавістю слухає. Ця пара, зодягнувшись по-святковому, могла б сидіти вихідного пополудня перед сільським будиночком, у плетених кріслах, на гладкій, немовби покритій патиною, землі.

— І його друга теж звати Джо?

— Так, пані. Джо Браун. Цілком можливо, що це його справжнє ймення. Бо ж коли подумаєш про когось із таким іменем, то зразу уявляєш такого собі базіку, що безперестанку сміється й гучно балакає. Отож, гадаю, це його справжнє ім’я та прізвище, хоча Джо Браун — якось воно надто вже просто й легко як на те, щоб бути справжнім. Та все ж мені здається, що таки справжнє. Бо якби йому платили за ляси-баляндраси, то він дуже скоро став би власником цієї фабрики. Однак людям він, як бачу, подобається. Принаймні з Крістмасом він ужився.

Ліна спостерігає за Байроном. Її обличчя й досі ясне, але тепер воно дуже поважне, погляд дуже серйозний і уважний.

— А що вони роблять, ці двоє?

— Та нічого такого, що б їм не пасувало. Досі на гарячому їх ще не заскочили. Браун тут працював — сяк-так, у той час, коли не сміявся й не жартував із людей. А Крістмас звільнився. Мешкають вони он там, де цей будинок горить. Я чув, із чого ці двоє живуть. Але це, по-перше, не моя справа. А по-друге, те, що одні наговорюють на інших, — переважно брехня, не варто й слухати. Та й я, мабуть, не кращий за інших.

Ліна спостерігає його. Навіть оком не блимне.

— І він каже, що зветься Браун. — Звучить, як питання, але Ліна не чекає на відповідь. — То що вони роблять?

— Не хочу пускати поговір про людей, — відказує Байрон. — Мабуть, даремно я так багато виляпав. Справді, перервеш ото роботу — зразу ж у халепу вскочиш.

— Що ви чули? — вперлася Ліна. Ані не рухнеться. Говорить спокійно, а Байрон уже закохався, хоч іще про це й не здогадується. Не дивиться на неї, відчуваючи її пильний, серйозний погляд на обличчі, на вустах.

— Подейкують, що вони продають віскі. Ховають спиртне ген там, де цей будинок горить. Кажуть, що якось у суботу ввечері Браун був п’яний у місті й бовкнув чого не слід. Щось там про нього й Крістмаса в Мемфісі вночі чи на темній дорозі біля Мемфіса, щось там про пістолет… Чи то про два пістолети. Але тут же втрутився Крістмас, заткнув приятелеві писок і відвів геть. Щось було таке, про що Крістмас не хотів говорити. Та й Браунові вистачило б смальцю в голові не ляпати про такі речі, якби не залив очі. Ось що я чув. Сам я там не був. — Підвівши обличчя, він усвідомлює, що опустив очі, ще не перестрівшись із жінкою поглядом. Немов уже передрікає щось непоправне, без вороття. А вірив же, що тут, на фабриці, наодинці з самим собою у суботу пополудні не матиме нагоди заподіяти комусь лихо чи шкоду.

— Який він на вигляд?

— Крістмас? Він…

— Я не про Крістмаса.

— Ага, про Брауна. Еге ж. Високий, молодий. Смаглявий. Жінки вважають його красенем. Таких немало. Любить посміятися, подуріти, піджартувати з когось. Але я… — Байрон затинається. Не може глянути на неї, відчуваючи на своєму обличчі невідривний пильний погляд.

— Джо Браун, — каже вона. — Чи не має він такого білого шрамчика зразу біля рота?

Байрон не може глянути на неї. Сидить на стосі пиломатеріалів. Коли вже слова безповоротно вилетіли, ладен язика собі відкусити.

Розділ 3

З вікна кабінету йому видно вулицю. Вона недалеко звідси, бо лужок невеликий. На цьому малому моріжку — зо п’ять низьких кленів. Будинок — брунатне нефарбоване скромне бунгало — теж невеличкий, затулений буйно розрослими миртами, жасмином й алтеєю; є тільки просвіт, через який вікно виглядає на вулицю. Домівка так уже схована, що її ледь торкає світло вуличного ліхтаря на розі.

З вікна він теж може побачити вивіску, яку називає своїм пам’ятником. Розміщена вона в кутку подвір’я, невисоко, повернута до вулиці. Подовгаста, метр завдовжки й півметра завширшки, стоїть передом до перехожих, а задом до нього. Та йому й не треба її читати, бо ж сам-таки змайстрував цю вивіску — молотком і пилкою та старанно вивів на ній напис, коли побачив, що треба грошей на хліб, паливо й одяг. Закінчивши семінарію, мав невелику ренту з батьківського спадку, яку він, діставши парафію, переказував квартальними чеками у виправну установу для дівчат