Читати книгу - "Українські казки"

— Ніколи вже не буду гострити зуби на м'ясо, лише пусти!

І чоловік випустив вовчка. Побіг він по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуть у село. Прийшов до крайньої хати, а на дворі господиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на поросятко, аж слина тече. Але на двір іти боїться.

Думає собі: «Коли ще раз люди позбігаються з ціпами та вилами, то ноги мене не винесуть».

Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито та й ну хлебтати помиї. Тобі вовчок швидко змудрував:

— Помиї — то вода, а у воді — риба. Я не давав обіцянки, що не їстиму риби.

Скочив він у двір, вхопив із корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:

— Біда навчить розуму!

Та й казці кінець.

Вовк, їжак і лисиця

Що за дивина, — сказав вовк, угледівши їжака, котрий лежав, згорнувшись у клубок, обставлений довкола шпичаками, як ножами. — Він не схожий на жодне живе створіння! Це постраховисько і ганьба для всього лісу!

— А він таки благословить свою потворність, — сказала лисиця, — вона спасає його від твоїх зубів.

Який розум старший: вроджений чи навчений?

Якось два мудреці засперечалися, який розум старший: навчений чи вроджений?

— Давайте, — каже один, — перевіримо. Хай народ нас розсудить.

Зібралися люди. Мудрець, що стояв за навчений розум, дав кішці тримати свічку, аби він міг читати книжку. Люди кажуть:

— Навчений розум старший.

Другий мудрець пустив мишку. Кицька як побачила — випустила свічку і побігла ловити мишку. Люди кажуть:

— Вроджений розум старший.

І я кажу: вроджений розум старший. Дурня вчи — не вчи, а він дурнем і зостанеться. А хто вчиться, хай не думає, що він учений. Бо того, що ми не знаємо, більше того, що ми знаємо.

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати! А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує — одразу задзвонить по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому знати не можна! Це я тільки вам!» І почала! А кума почула — і мерщій давай розказувати другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій, десятій, і так уже всі знають про те, чого нікому знати не треба.

Були собі чоловік і жінка. Петро і Хвеська. І всім гарна була би Хвеська — от тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік — усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не допомагає.

Раз поїхав Петро орати і виорав скарб. І думає собі: «Як дізнається панський економ, то відніме гроші. А довідається неминуче, бо від Хвеськи нічого не сховаєш, вона по всьому селу рознесе. Що ж його робити?»

Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже собі, — відучити жінку од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Узяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро гайнув на базар. Купив там трохи не лантух бубликів та застреленого зайця. Вертаючись із базару, пішов до річки, витягнув із ятерів та із верші рибу, а зайця вкинув у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на грушу що на краю лісу стояла. Повернувся додому пообідав із жінкою та й каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приткнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж буває у лісі риба?

— Авжеж, буває, — каже Петро. — Здається, сьогодні йшла низом рибна хмара, ліс зачепила, то ми й назбираємо улову. А ходімо лишень!

Хвеська не повірила, а все ж пішла. Приходять у ліс, а там то під одним кущем, то під іншим лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько, хіба не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить жінка. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила!

— Ну, добре, — каже Петро, — ходімо тепер до річки, подивимося, чи не піймався часом заєць у ятір або вершу?

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — дивується Хвеська. — Де ж таке видано, щоб зайці у верші ловились?

— Еге, не видано! Ти й риби в лісі не бачила — а є ж! Ходімо лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узлісся, а там стоїть груша, а на ній бубликів так рясно, що аж віття гнеться. Хвеська і кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!

— Та бачу, — відповідає чоловік, — то й що з того?

— Та як же так: бублики на груші! Хіба ж бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть, — каже він. — Але то, мабуть, бублична хмара йшла та зачепила ліс — оце й зосталися бублики.

— Давай же, чоловіче, струшувати!

Струсили і йдуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витяг другий — нема. Тоді витягає вершу — аж у ній заєць.

— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, а такого не бачила!

— Хіба ж це дивина, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходімо лиш додому, а то вже пізно.

Позабирали вони все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, ніколи такого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого, — каже Петро, — і не такі дива бувають. От я сьогодні гроші знайшов.

— Та ну?!

— Їй-бо, знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — і витягає скарб.

— Отепер же, чоловіче, ми будемо багаті!

— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже. Бо як панський економ довідається, то відразу ж одніме.

— А як же він довідається? — каже жінка. — Я нікому не скажу!

— Гляди ж мені, жінко, не кажи, бо буде нам лихо. Та не кажи нікому й про те, що ми в річці та в