Читати книгу - "Люди в гніздах"

— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.

— Що-що?

— Задній хід, кажу, не треба всього цього.

— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?

— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.

— Що забула?

— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича. Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.

— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!

І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.

 Третій Райх, Військова адміністрація східних окупованих територій, м. Харків

[1941 р.]

Настала осінь сорок першого року, і на вулиці Харкова вийшли натовпи — похрустіти битим склом та подивитися на нову владу. А нова влада вирішила, що непогано би поставити на чолі куцого самоврядування окупованого міста людину без особливих амбіцій і впливів, але більш-менш знану. Чому б не професора Крамаренка?

— Німці будуть, німці будуть — от і добре!

— Ой, Валю, яка ти дурна, ти не знаєш, що таке німці.

— Та… Тільки як там Олег, Люня, в своєму Рубіжному, за фронтом? Не добитися до нього тепер.

На одному з будинків вулиці Сумської — звісно ж, як і про всі інші примітні будинки, про нього кажуть, що там був бордель — тепер з’явився жовто-блакитний прапор. В одному з кабінетів управи сидів обербургомістр Крамаренко. Нове життя! Він розлучений, в нього нова дружина, та сама Наталя Бершадська, в нього маленький тхорячий ніс і на піджаку значок із золотистим тризубом.

— Олексію Івановичу, ви знаєте, що вчворив Сліпченко зі своєю «Просвітою»? — до кабінету з обуренням забігає представник «дворянської партії» та починає шепотіти бургомістрові на вухо. Бургомістрові поки можна довіряти, можна з ним дружити, та й він же дворянин, хоч і не спадковий, а, подейкують, лише пер-со-нальний!

— Олексію Івановичу, вам не здається, що в тих дворян партійні квитки позаховані, й навіть не дуже далеко? — Це вже представник раптом вигулькнулого харківського середовища націоналістів, він теж має що нашепотіти.

— Тільки ви, пане обербургомістре, можете вжити належних заходів! — закінчує й свій шепіт представник мельниківської ОУН (а є якась іще? хто їх там до чортового батька розбере!).

— Добре-добре, вирішимо, йдіть, у мене відвідувач. Так, продовжуйте!

— Ось я й кажу, товаришу бобер…, вибачте, обербургомістр, що в нас у школі нема ні зарплати, ні їжі для учнів і вчителів, ні нових підручників. А вчити ж треба дітей, уявляєте, що буде, як їх тепер залишити на вулиці?

— Уявляю-уявляю, талонів я вам спробую знайти, але на нормальну роботу школи поки нема дозволу військового командування. Я намагаюсь, але, але, але…

[1942 р.]

Життя кипить, як забутий на пічці зелений борщ, німецькі вивіски на тьмяних дверях час від часу змінюються, їхній людський вміст і матеріал то перетасовується, то кудись зовсім зникає. «Таємні пружини Олексія Івановича» пострілюють із м’яких диванів у високих кабінетах, але без особливих результатів. Найкраще, що налагоджено в місті — торгівля недопалками. Решта справ або розбігаються водою з розчепірених пальців, або гальмуються й прямо забороняються німцями. Заступник Вітухів хитає вітами, заступник Кублицький кублиться, старий священик Теофіл хоче стати патріархом. Березень. Малесенькі харківські річечки запускають такий вітер, наче б у них хтось повідчиняв кватирки. Скоро в Олексія Івановича буде ювілей — 60 років.

Із наказу № 24/5-6 від 9 березня 1942 року

П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. Але, на великий жаль і сором до всіх нас, українців, ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити будь-кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі!

На чортовому березневому вітрі особливо хвацько поспішають прапори на Міській управі, але з колабораційної газетки «Нова Україна» вже наказали зняти тризуб. Серед яскравих паперів, підписаних Крамаренком, — і звіти про виселення євреїв з їхніх квартир, і заборона виходити з міста без дозволу…

Одного з таких березневих днів Олексій Іванович прийшов у гості до колишньої дружини та доньки. Буквально над парканом двору злітає закрита при червоних Трьохсвятительська церква, яку ще називають Гольдбергівською на честь вихрещеного купця. За бургомістрового сприяння її нещодавно знову відкрили, і дзвони тепер упевнено перегукуються.

— Валько, приємно все-таки, коли знову дзвонять.

— Ти ж наче завжди був атеїстом!

— Доню, я атеїст, але мені звук приємний, атмосфера.

— Атмосфера… А я церкву не люблю, стоїш, усі там на тебе дивляться.

— Слухайте, може, ви все-таки переберетеся на Пушкінську? Муша! Що тут сидіти? Ще платити цим. Я