Читати книгу - "Люди в гніздах"

Олег — романтик. Вчиться на хіміка, пише вірші, малює, б’ється, знає кілька іноземних мов, має сто п’ятдесят любовних історій, може, навіть одночасно, носить перстеника з лірою. Ах! Бути б йому запеклим дуелянтом при якому-небудь імператорському університеті, грубіянити б професору з бакенбардами, труїтися через губернаторську дружину, бити п’яного купця, щоб захистити від нього його ж таки доньку, вагатися, чи не вступити в яку-небудь таємну організацію (за умови, що з неї вийде губернатор) та збирати найбільшу франкомовну бібліотеку в місті… Але от невдача — опинився Олег Олексійович у двадцятому столітті, та ще й у припорошеному пилюкою і червоними прапорами місті Харкові.

Не маючи особливого вибору, він пішов до інституту, де працював батько…

Парк Харківського технологічного інституту, в 1930-ті роки розфасованого на кілька інститутиків, видається створеним лише для одного: щоб поміж його дерев у формі літери «Вікторія» сходилися жінки й чоловіки (а інколи одностатеві пари чи ширші групи), можливо, пили вино, розповідали одне одному кумедні історії з недалекого минулого, сміялися, потім у найзагадковіший і непізнаний момент X торкалися взаємногарячих рук, начебто непомітно обіймалися, нарешті починали цілуватися, зливаючись у незбагненний вихор, щоразу той самий, щоразу геть різний. Одногрупник і одногрупниця. Однокурсники з різних груп. Наелектризований викладач і замислена студентка (шкода, але викладачок у технологічних вишах тих часів для студентів-хлопців було зовсім мало). Викладач і лаборантка чи й рідкісна викладачка. Серед цих останніх, до речі, можна було б наткнутись і на Олексія Івановича Крамаренка. Товариш професор на шостому десятку став віддавати меншу данину азартним іграм, і це, як підозрюють колеги по кафедрі, все завдяки новому захопленню — молодій викладачці, Наталочці Бершадській. Іще недавно він сміявся на її віражі: «Не залицяйтеся до мене!», а тепер уже не сміється, а навпаки, став якийсь серйозний. От чого б їм удвох і не вийти до парку з інститутських приміщень та не всамітнитися десь на Журавлівських схилах над річкою Харків?

Але ж чогось не йдуть! І решта так само. Майже ніколи не зустрінеш у парку поцілунків. Ніби не хочуть вони виникати під наглядом червоних псевдовізантійських стін старих корпусів і поки що елегантно-сірих новеньких, конструктивістських. Це, втім, не значить, буцімто в парку при Технологічному інституті бракує людей. Ні-ні! Їх тут купа, лиш зайняті вони іншими справами, сказати б, не сродними для цього місця. Одні готуються до іспитів, заліків чи лабораторних. Другі дуркують. Треті ж роблять серйозне діло — займаються громадською роботою. Двоє хлопців і одна дівчина (може, ще не все втрачено, га?). Рішуча довга спідниця, не менш рішучі широкі брюки, папіроси, папірці.

— Ой, товаришочки, не мудруйте, прийде зараз наш Колюня — і все розкаже, нащо вам оці драми розписувать? Як вирішить, так і виступимо.

— Андрію, ти сам слухаєш іноді, що говориш? Це ти такий активіст? Сидиш і чекаєш команди? А сам? Не хочеш працювати — йди геть, ми й самі впораємось.

— Елька, ну, ти теж не переборщуй. Андрій, може, пожартував.

— На любиш мене, Елько, так і скажи всім, а то — активіст…

— Не люблю, натурально! А за що мені тебе любити?

— Так, шановні, ми будемо писати заготовку чи ні?

— Точно. Андрій хай не відволікає. Отож… Студент Олег Крамаренко давно і міцно вибився з колективу нашої групи.

— Як це «міцно вибився»?

— А ми не твір тут пишемо на урок літератури в школу!

— Елю, ну справді, не дуже воно звучить. Давай — «безнадійно вибився».

— Гаразд.

— Ех, любить вона тебе, Гришо.

— От мовчи вже краще, бо зараз знову спочатку починати доведеться.

— Їдемо далі. Нас вразила розгульна, можна навіть сказати дрібнопанська поведінка Олега. Карти, безладні романи одночасно з кількома дівчатами, через що останні поробилися нещасливими…

— Ай, не можу! Поробилися нещасливими! Може, навпаки?

— Та пішов ти!

— Елю, але справді!

— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?

— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».

— Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ'янському мосту за участю Олега.

— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!

— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?

— Або й неприхованими.

— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.

— Не треба, обійдеться.

— Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.

— Чи воно треба, оте про перстень?

— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!

— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.

Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.

— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.

— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно