Читати книгу - "Люди в гніздах"

Таке селище, звичайно, не могло не ставитися до Попивки з легкою зневагою. Останнє відповідало скепсисом і знизуванням плечей. Хоч на базар однаково ходили до Тітчина, а до церкви — у Попивку.

— А кольи бильися на льоду тітчинські да попивські, — сміялася баба Ліда, — то перед початком дражнильи одне другого. Ті їм:

А другі у відповідь:

Під час одного з моїх приїздів вона оголосила новину: в Тітчині тепер теж є церква.

— Хіба відновили оту, зруйновану в тридцятих? Щось я не бачив.

— Та ні, на новому місці.

— І де?

— На колишній бійні.

Настає ніч. На межі населених пунктів місяць на диво охайно (порівняно з тим, як недбало, різко і з гарчанням він присуває до себе море) малює олією каплицю неподалік зруйнованої церкви. Під каплицею задумано бавиться корінням бур’янів могила лікаря. Місяцю-місяченьку, тобі на поповнячко, мені на здоров’ячко.

#Крамаренки #Бутирські

 СРСР, УРСР, Харків

— Як сука з цуценятами!

Фразу було адресовано Марії Леонідівні вже-Крамаренко, яка сиділа на ґанку з сином Олегом та дочкою Валею. А говорила це свекруха з обнадійливим іменем Надія. Олексій Іванович казав про неї так:

[1918 р.]

— Я ненавиджу свою матір, бо вона — кацапка.

Надія Полікарпівна народилася Бог відає де, росла нібито в дитячому притулку міста Рига, міста різкого, сонячного, холодного й красивого. Ходила вуличками, які щоразу так непередбачувано вигинаються і знову виводять не до, скажімо, театру, а до річки чи до автовокзалу, що ледь-ледь притулився над каналом і цим дуже смішить чайок. Каналом неспішно пропливають бобри…

— Який автовокзал? Які бобри? Тоді ще не було ніяких автовокзалів!

— Добре. А бобри були.

— І чому Рига? Псков!

— А бабця казала — Рига!

Які погляди мав мамоненависник Олексій Іванович Крамаренко? Значить, так: білим не співчував, росіян не любив, націоналістів теж, над «Просвітою» іронізував, якийсь час був у захваті від Троцького, але радянську владу терпіти не міг, влітку 1941-го пішов у «народне ополчення», готував рови і барикади для оборони Харкова, де жив уже мало не двадцять років (рови і барикади не знадобились), а з приходом німців став його обербургомістром. Заплутана історія! Та можливе розв’язання — у фразі, зроненій в одному зі спогадів про часи Другої світової: «Крамаренко, теж уродженець Єлисаветграда, згадував про своє знайомство з Винниченком». Чим не ключ? Чому б не бути йому справжнім, внутрішнім, а не формальним, винниченківцем, який щиро і ненатужно може поєднувати в собі геть протилежні й несумісні, як видається профанам, позиції, погляди, посади, кроки? Володимир Кирилович передає нам привіт зі свого білого капелюха, величезного, як Сіднейська опера.

НА ЦІЙ СТОРІНЦІ МАЛА БИ БУТИ ФОТОГРАФІЯ З ГОЛИМИ Й УСМІХНЕНИМИ ВОЛОДИМИРОМ ВИННИЧЕНКОМ І РОЗАЛІЄЮ ЛІВШИЦЬ НА ОСТРОВІ ÎLE DU LEVANT, ОДНАК ЦЕЙ ЗНІМОК ЗНИЩИВ ЕНЦИКЛОПЕДИСТ ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ, БО ХІБА Ж МОЖНА?

ЗАМІСТЬ ЗНИЩЕНОГО ДОКУМЕНТА МОЖНА, ЗВИЧАЙНО, ПОСТАВИТИ ФОТО КРАМАРЕНКА В СВІТЛОМУ ЛІТНЬОМУ КОСТЮМІ, У ПЛЕТЕНОМУ СТІЛЬЧИКУ ТА З НАПИСОМ «КРИМ, 1937», АЛЕ ЗАМІНА НЕ РІВНОЦІННА.

[1937 р.]

— Ну, розповісти, що я там їв? — щораз говорив Олексій Іванович після повернення до Харкова з чергового закордонного вояжу. Уже професор хімії, він постійно їздив як не в Рур, то до Іспанії, Франції, Польщі, Італії, плавав величезним кораблем до Америки й літав там на повітряній кулі. Alex Kramer — називали його там. А в Харкові, коли вояж закінчувався, Крамаренка викликали на профілактику, слідчий ставив стільця йому на ногу, сідав і питав стомлено:

— Що, Олексій Іванич, як діла за кордоном? Як поживає світова контрреволюція? Чи не піднімає голову, клята гідра?

По розмові зі слідчим Олексій Іванич неодмінно напивався до напівпритомного стану. Часом алкоголь будив натхнення — і професор садовив за друкарську машинку дружину, щоб диктувати їй свої одкровення у віршованій і прозовій формі. Після чого можна було й заснути — поки неподалік, на Основ’янському мосту їхній старший син Олег, тримаючись руками за поруччя, ногами відбивався від двох хлопців у таких самих кашкетах, як він. Жанрову сцену охайно оминав немолодий чоловік із недоглянутим білим газоном на голові. Чоловік озирався на бійку і на те, чи немає трамвая та перекручував, перевертав у голові рядки, йдучи кудись у бік залізниці. Його теж відвідало натхнення: