Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

Кінкіс Борба — ще та квіточка. Ніколи — ні в дитинстві, ні в усьому своєму житті — я не бачив такого вигадливого баламута і такого привабливого хлопчиська. Це була така собі квіточка не тільки в школі, а й в усьому місті. Його мати-вдова обожнювала свого синочка, вона його пестила, чепурила. Він завжди був такий чистенький, як мальовничий «паж»; він спонукав нас прогулювати заняття, йти шукати гнізда з пташенятами, або полювати за маленькими ящірками на схилах Лівраменту та Консейсау, або ж просто бездумно гасати, як безробітні ледарі. А щодо імператора! Нас просто вражало, як Кінкас Борба грав роль імператора на святі Святого Духа. І в цілому, в наших дитячих забавах він завжди обирав собі роль короля, міністра, генерала, будь-якого зверхника, хто б там таким не був. Він був і шляхетним, і водночас шибеником, і серйозним, з такими величними жестами, з такою поставою. Хто б тоді сказав... Давайте поки що не будемо ні про що шкодувати, не варто квапити події. Давайте перескочимо у рік 1822, рік нашої політичної незалежності[36] і мого першого особистого полону.

Було мені сімнадцять років. У мене пробивався пушок над верхньою губою, котрий я намагався видавати за вуса. Очі були в мене жваві й рішучі, саме це й було моєю справді чоловічою принадою. Оскільки я вів себе досить зверхньо, важко було сказати, чи поводився я як дитина, котра себе вважала дорослим чоловіком, чи був я уже чоловіком, що поводився як дитина. Врешті-решт я був гарним молодиком, вродливим і сміливим, котрий входив у життя у чоботях зі шпорами, в руці тримав нагайку, кров стугоніла в жилах, коли я пришпорював свого неспокійного, прудкого і сильного жеребця, такого, як у древніх баладах, якого романтизм шукав у середньовічному замку, однак зустрів його вже на вулицях нашого століття. Найгіршим було те, що його так надурили, що довелося лишити на узбіччі, де його віднайшов уже реалізм, усього поїденого хробаками та ледь живого від голоду, й зі співчуття переніс його на сторінки своїх книжок.

Так, я був молодиком вродливим, зграбним, з гарними статками, тож легко собі уявити, що не одна дама схиляла переді мною своє личко в задумі або ж спрямовувала на мене свій спраглий погляд. З усіх дівчат, що мене оточували, полонила одна... одна..., не знаю, як сказати. Ця книга — дуже цнотлива, принаймні за задумом. Та річ ось у чому: або я маю сказати все, або ж нічого. Дама, що полонила моє серце, була іспанкою. Марсела, «прекрасна Марсела» — так свого часу називали її молоді люди. І ті молодики таки мали рацію. Вона була донькою садівника з Астуріас, про що вона одного разу сама мені розповіла в пориві відвертості, бо вважалося, що вона була донькою адвоката з Мадриду, жертви французької окупації країни, котрого поранили, кинули до в’язниці й розстріляли, коли їй було всього дванадцять років.

Cosas de España![37] Хоч ким був її батько — чи то адвокатом, чи то садівником, проте правда все ж полягала в тому, що Марселі не була притаманна провінційна наївність, і вона ніяк не могла второпати, у чому полягав кодекс високої моралі. Це була добра дівчина, весела, не надто вибаглива, її приводила в певний ступор суворість епохи, котра не дозволяла їй прямо на вулиці показувати свою легковажність і свій екіпаж. Вона була шикарною, нестримною, любила молодих людей та їхні гроші. У той час вона була до смерті закохана в такого собі Шав’єра — чоловіка багатого і хворого на сухоти, одне слово, не чоловік, а просто перлина.

Я побачив її вперше в Росіо Гранде — того дня був феєрверк після проголошення незалежності, свято було навесні. Саме на світанку пробудження державної душі. Я відчував своє єднання з народом: нас було двоє — народ і я, ми прийшли з дитинства з повним запалом молодості. Я побачив, як вона підіймалася зі стільчика, тендітна і яскрава, з витонченою фігуркою, вона не йшла, а просто пливла, у ній була якась безсоромність, чого я ніколи не бачив у жінок цнотливих.

— Йди за мною, — сказала вона пажеві. Я пішов за нею, так само, як і її паж, ніби вона наказала йти за нею не пажу, а мені. Я пішов, закохавшись у неї, тремтливий, сповнений перших променів світанку. На півдорозі її покликали: «Прекрасна Марсело!» — і я згадав, що чув таке ім’я від свого дядька Жоау, і відчув себе — маю таки визнати — відчув себе геть дурним.

Три дні потому мій дядько запитав мене по секрету, чи не хотів би я піти повечеряти разом з дівчатами в Кажуейрусі. Ми пішли, це було вдома у Марсели. Шав’єр, хоча і хворий на сухоти, все ж кермував столом, з якого я майже нічого не з’їв, бо не зводив свого погляду з господині дому. Якою ж привабливою була іспанка! Там було ще кілька жінок — всі як на підбір були гарними, сповненими граційності, проте іспанка... Заповзяття, кілька келихів вина, напористий характер, легковажність — все це разом спонукало мене зробити щось незвичайне. Коли вже виходили, у дверях я сказав своєму дядькові, щоб він мене почекав хвилинку, а сам побіг сходами угору.

— Ви щось забули? — запитала Марсела, стоячи на майданчику біля сходів.

— Носовичка.

Вона відступила, щоб дати мені пройти до зали, я ж схопив