Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Посмертні записки Браса Кубаса 📚 - Українською

Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

239
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посмертні записки Браса Кубаса" автора Машаду де Ассіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:
вдоволення, сподіваючись, що то вже останній куплет, проте цього не ставалося і десерт залишався на столі неторканим. Ніхто не хотів брати на себе ініціативи. На чолі столу сидів мій батько, вельми втішений тим, що гостям було весело. Ті дивилися один на одного з веселим виразом обличчя, роздивлялися страви, квіти, втішаючись атмосферою близькості таких різних за духом людей, смакуючи гостинний обід. Я це бачив — бо переводив свій погляд з батька на компот, а потім з компоту на батька, ніби просячи його, щоб він мене ним пригостив, проте всі мої зусилля були марними. Він не звертав на мене уваги, поглинутий собою... А куплетам не було кінця, вони лилися, як злива, і примушували стримувати своє бажання і прохання. Я тримався, скільки міг, але терпіти таке мені вдавалось недовго. Спочатку я попросив десерту тихенько, згодом закричав, потім почав репетувати і тупотіти ногами. Мій батько, котрий ладен був дістати для мене саме сонце, якби я його попросив це зробити, покликав раба, аби той подав мені компот, проте було вже пізно. Тітка Емеренсіана зняла мене зі стільця й передала рабині, незважаючи на мої пручання й репетування.

Саме в цьому й полягала провина того куплетиста: через нього я не посмакував компотом, через нього мене вивели з-за столу. Цього було достатньо, щоб я вигадав для нього свою помсту — хоч яку-небудь, але щоб була вона великою і показовою, що-небудь таке, що зробило б його смішним перед іншими. А доктор Віласа був дуже серйозний чоловік — поважний і неквапливий, йому було сорок сім років, був він одружений і мав дітей. Мене не вдовольнили б у цьому випадку клаптики паперу чи смикання за кіску його перуки. Я став за ним стежити протягом решти післяобіднього часу, я ходив за ним по садибі, куди всі спустилися на прогулянку. Я бачив, як він розмовляв з доною Еусебією, сестрою старшого сержанта Домінгеса, — це була доволі огрядна дама, хай і не дуже гарна, але й не бридка.

— Я дуже сердита на вас, — говорила вона.

— Чому?

— Тому що... я не знаю чому... бо така в мене доля... гадаю, що краще я померла б.

Вони саме зайшли в кущі, а надворі вже смеркалося; я ж ішов за ними. В очах Віласи блищали вино та хтивість.

— Облиште мне! — сказала вона.

— Нас ніхто не бачить. Померти, мій янголе? Що за думки у вас в голові? Ви ж знаєте, що я також помру... Як вам сказати?.. Я... я помираю щодня... від пристрасті, від розлуки...

Дона Еусебія витерла очі хусточкою, куплетист згадував доречний уривок з літературного твору і врешті віднайшов той, що, як я з’ясував пізніше, належав до творів Юдея[34]:

— «Не плач, моє серце, не проси, щоб завтра вранці на небі з’явилося два сонця».

Після цього він потягнув її до себе, вона трохи опиралася, проте все ж підкорилася йому, їхні обличчя наблизилися один до одного, і я почув дуже тихенький звук поцілунку — такого собі несміливого поцілунку.

— Дон Віласа поцілував дону Еусебію! — заволав я та стрімко кинувся бігти стежкою в саду.

Мої слова пролунали, як вибух, всі завмерли від несподіванки, очі присутніх стали дивитися то в один, то в інший бік, почувся сміх, хтось щось тихенько зашепотів, матері забрали своїх доньок, говорячи, що вже випала роса і надто прохолодно. Батько тишком-нишком смикнув мене за вуха, проте він дійсно на мене розсердився за таку нетактовність. Але наступного дня за обідом, коли згадували той випадок, він мене смикнув за носа і засміявся:

— Ну ти й бешкетник, ох і бешкетник ти у мене!

Розділ XIII. Стрибок

А тепер давайте поставимо рівненько ноги, напружимося і стрибнемо — понад школою, набридливою школою, де я навчився читати, писати, рахувати, давати стусани й самому отримувати їх від інших, бешкетувати — чи то на природі в лісі, чи то на березі моря, де завгодно, де випадала нагода проводити свій вільний час.

У ті часи у мене були і свої прикрості — мене сварили, карали, уроки були важкими й довгими, але було трохи й іншого — легкого і простого. Що таки допікало, то це лінійка, і навіть так... Ой та лінійка, жах моїх дитячих днів, ти була тим compelle intrare[35], з яким старий вчитель — кістлявий і лисий примушував вчити абетку, просодику, синтаксис, і що найбільше він умів, то це використовувати священну лінійку, яку так проклинають теперішні учні, ту, яка тримала мене у покорі з моєю молодою душею, з моїм неуцтвом і з моєю невеликою шаблею, тією шаблею 1814 року, яка для мене була настільки важливішою за шаблю самого Наполеона! Чого ж тобі треба було ­врешті-решт, мій перший вчителю? Вивчити урок напам’ять і добре себе поводити в класі, не більше і не менше, ніж хоче від нас життя, котре є нашим останнім уроком. Відмінністю ж є те, що я тебе боявся, але я ніколи на тебе не сердився. Я ще й зараз бачу, як ти заходиш до класу у своїх туфлях зі світлої шкіри, у капорі, у руках тримаєш хусточку, виблискує лисина, підборіддя поголене. Я бачу, як ти сідаєш, сопеш, бурчиш, потім вдихаєш понюшку табаки, а потім звертаєшся до нас, починаючи урок. І робив ти так протягом двадцяти трьох років, мовчки, в темряві, пунктуально, повертаючись після уроків у свою халупу на вулиці Піолью, не обтяжуючи світ своєю вбогістю, аж доки одного дня розчинився в пітьмі, і ніхто не плакав за тобою, окрім старого чорношкірого слуги, ніхто, навіть я не плакав, хоча й зобов’язаний тобі елементарними навичками письма.

Вчителя звали Луджеру, я хочу написати тут на цій сторінці повне його ім’я — Луджеру Барата — ім’я страхітливе, котре слугувало для всіх дітей джерелом глуму. Один з нас, Кінкас Борба — саме цей хлопець був особливо жорстоким з ним.

1 ... 10 11 12 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Браса Кубаса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посмертні записки Браса Кубаса"