Читати книгу - "Камінний господар, Леся Українка"

тому слузі, як брала ті квітки.

Анна

Який слуга? Що за квітки?

Маріквіта

Недавно

слуга якийсь приніс квітки з гранати

від когось для сеньйори.

Анна

(гнівно)

Буть не може!

Квітки з гранати, кажеш? І для мене?

Маріквіта

Не знаю… Він казав… Воно-то правда -

зухвало трохи, бо квітки з гранати -

то знак жаги. Та що я поясняю!

Адже се всім відомо.

Анна

Маріквіто,

я мушу знать, від кого ся образа!

Маріквіта

Слуга імення не сказав, лиш мовив,

квітки ті даючи: «Се донні Анні

від мавра вірного».

Анна уривчасто скрикує.

Сеньйора знає, від кого то?

Анна

(збентежена)

Не треба тих квіток…

Маріквіта

Я принесу, хоч покажу.

Анна

Не треба!

Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.

(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись).

Геть викинь їх!

Маріквіта

Я б їх собі взяла,

коли сеньйора їх не хоче. Тут же

квітки навдивовижу…

Анна

Так… візьми…

Маріквіта

От завтра я заквітчаюсь!

Анна

Іди!

Маріквіта

Чи тут не треба відчинити вікон?

Страх душно!

Анна

(в задумі, безуважно)

Відчини.

Маріквіта

(одчиняючи)

І жалюзі?

Анна

Ні, може, видко з вулиці.

Маріквіта

(одчиняючи жалюзі)

Та де ж там!

Тепер на вулиці зовсім безлюдно.

Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї

дзвенять-бринять всі вулиці від співів,

повітря в’ється в прудкій мадриленьї!

А тут повітря кам’яне…

Анна

(нервово)

Ой, годі!

Маріквіта, говорячи, вихилилась із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.

(Завваживши рух).

Та що ти, Маріквіто?!

Маріквіта

(невинно)

Що? Нічого.

Анна

Ти кинула до когось квітку?

Маріквіта

Де ж там!

Я нетлю проганяла… Чи сеньйора

нічого більш не потребує?

Анна

Ні.

Маріквіта

(кланяється, присідаючи)

Бажаю гарних, гарних снів!

Анна

Добраніч!

Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.

(Стиха).

Від мавра вірного…

Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.

(Впустивши китицю, в нестямі).

Ви?!

Дон Жуан

Я! ваш лицар!

Ваш вірний мавр!

Анна

(опам’ятавшись)

Сеньйоре, хто дозволив?..

Дон Жуан

(уставши)

Навіщо сеє лицемірство, Анно?

Я ж бачив, як ви тільки що держали

сю китицю.

Анна

Се трапилось випадком.

Дон Жуан

Такі випадки я благословляю!

(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).

Анна

Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!

Дон Жуан

Ви боїтесь мене?

Анна

Я не повинна

приймати вас…

Дон Жуан

Які слова безсилі!

Колись я не такі од вас чував!

Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді

колишні мрії?

Анна

Ті дівочі мрії -

то просто казка.

Дон Жуан

А хіба ж ми з вами

не в казці живемо? На кладовищі,

між сміхом і слізьми, вродилась казка,

у танці розцвіла, зросла в розлуці…

Анна

І час уже скінчитись їй.

Дон Жуан

Як саме?

Що вірний лицар визволить принцесу

з камінної в’язниці, і почнеться

не казка вже, а пісня щастя й волі?

Анна

(хитає головою)

Хіба не може казка тим скінчитись,

що лицар просто вернеться додому,

бо вже запізно рятувать принцесу?

Дон Жуан

О ні! Такого в казці не буває!

Таке трапляється хіба в житті,

та й то в нікчемному!

Анна

Мені нічого

од вас не треба. Я вас не прошу

ні рятувать мене, ні потішати.

Я вам не скаржусь ні на що.

Дон Жуан

Ох, Анно,

хіба я сам не бачу?..

(Ніжно).

Сії очі, колись блискучі, горді, іскрометні,

тепер оправлені в жалобу темну

і погасили всі свої вогні.

Сі руки, що були мов ніжні квіти,

тепера стали мов слонова кість,

мов руки мучениці… Сяя постать

була мов буйна хвиля, а тепера

подібна до тії каріатиди,

що держить на собі тягар камінний.

(Бере її за руку).

Кохана, скинь же з себе той тягар!

Розбий камінну одіж!

Анна

(в знесиллі)

Я не можу…

той камінь… він не тільки пригнітає,

він душу кам’янить… се найстрашніше.

Дон Жуан

Ні, ні! Се тільки сон, камінна змора!

Я розбуджу тебе вогнем любові!

(Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням).

Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!

Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потім на сходах чутно важкі, повільні кроки командора.

Анна

Се похода Гонзага! Утікайте!

Дон Жуан

Втікати? Ні. Тепер я маю змогу

йому не уступитися з дороги.

Командор

(увіходить і бачить Дон Жуана)