Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

208
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 15
Перейти на сторінку:
ж і Іван.

Іван. Здрас­туй­те! По­ма­гай біг вам на все доб­ре.


Одарка, смут­на, відхо­дить від Се­ме­на і стає біля печі.


Чого це ви всі мов­чи­те? Пог­лух­ли, чи що? Здрас­туй­те, ка­жу вам! (По­мов­чав). "Ми­лості про­си­мо сіда­ти!" Спа­сибі, ся­де­мо! (Сіда).


Одарка. Сідай у нас, Іва­не!


Іван. Тоді про­сиш, як сам сів. Здрас­туй­те, ба­бу­сю! Чи ви ще підска­куєте?


Зачепиха. Підска­кую: з печі до до­лу, а з до­лу на піч.


Іван. Со­ром же вам! Такі мо­ло­денькі, що тільки б тан­цю­ва­ти, а ви все на печі… Злазьте мерщій та по­тан­цюєм!… (Тан­цює і співа).





Ходить гар­буз по го­ро­ду,


Питається сво­го ро­ду:


"А чи живі, чи здо­рові


Всі ро­дичі гар­бу­зові?"


Виліз ведмідь на бу­зи­ну,


Сказав "ку­каріку!".


Як у те­бе, так і в ме­не


Брови на шну­роч­ку.


А з го­роді бу­зи­на,


А в Києві дядько;


Тим я те­бе по­лю­би­ла,


Що на п'яті перс­тень.





Чого-бо ти жу­риш­ся, Се­ме­не! Ще гірш бу­ва!…


Семен (схо­пив­ся). Ох, Іва­не! Не ка­жи! Не­хай Одар­ка до­ки не зна… Я сам їй потім ска­жу… Ох, Іва­не, за що, за що на мою го­ло­ву та­ке го­ре?


Одарка (з ля­ком). Та що там та­ке?


Іван. Ду­же ціка­ва! А я й за­був вам роз­ка­за­ти… Чи ви чу­ли про Ми­ки­ту? Який­сь міща­нин роз­ка­зу­вав сьогодні біля шин­ку, що, ка­же, ба­чив йо­го аж під Києвом. "Див­люсь,- ка­же,- йде шля­хом; я й спи­тав йо­го: "Ку­ди бог не­се?". "Ку­ди очі,- ка­же,- втрап­лять!… Кла­няй­тесь там,- ка­же,- батькові й ма­тері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не по­ба­чи­мось. Не­хай,- ка­же,- не наріка­ють на сто­ро­жу, буцімто я її підку­пив; мені при­нес­ла тер­пу­га од­на дівчи­на, я пе­ре­пи­ляв риш­ту­ван­ня у хвур­дизі та й втік…" Та ви, ба­чу, й не слу­хаєте ме­не? (Підійшов до Се­ме­на). Се­ме­не, дай сю­ди ру­ку. (Бе­ре йо­го ру­ку). Жаль жінки? Ду­же жаль? Еге! Аж сльози в очах заб­ли­ща­ли…


Семен. Ох, Іва­не, ко­ли б ти заг­ля­нув у мою ду­шу!…


Іван. Вид­ко, бра­ту­хо, й по очах. Страш­на сал­датська ши­не­ля?!


Одарка (учув­ши це). Ох, матінко! До­ленько моя злая!… (Ри­да­ючи, біжить до Се­ме­на й па­дає йо­му на шию). Бо­же мій, бо­же мій, на ко­го ж ти ме­не по­ки­неш?


Зачепиха. Що там та­ке? Чо­го во­на го­ло­сить?


Іван (зру­ше­ний­). Та во­на зду­ру, ба­бу­сю! Бач­те, Се­ме­на наз­на­чи­ли у нек­ру­ти.


Зачепиха. Ох, ли­хо моє тяж­ке!… У нек­ру­ти?… (Го­ло­сить).


Іван. Отак заспіва­ли! Це не­на­че над мерт­вя­ком!… Та вго­моніться, та пос­лу­хай­те сю­ди! І-і, за­го­ло­си­ли! Та слу­хай­те-бо! Ну, ко­ли не хо­че­те слу­ха­ти, то я бу­ду роз­ка­зу­вать з горш­ка­ми! Так слу­хай­те ви, горш­ки, і ви, ко­чер­ги! Наз­на­чи­ли Се­ме­на у нек­ру­ти, а я, як по­чув це, та й ка­жу собі: у йо­го жінка мо­ло­да, а у ме­не ні жінки, ні ха­тин­ки!… Не­хай же Се­мен знає, що є у йо­го вірний і щи­рий поб­ра­тим Іван; піду я за нього в мос­калі!…


Семен і Одар­ка (зди­ву­ва­лись). Що ти ка­жеш, Іва­не?


Іван. Та це я з ко­чер­га­ми ба­ла­каю. Еге, та й ка­жу: піду я за нього в мос­калі!…


Семен і Одар­ка ки­да­ються до Іва­на.


Семен. Опам'ятай­ся, Іва­не! Моє ли­хо, мені й од­бу­вать йо­го!…


Іван (кри­чить). Мов­чи!


Семен і Одар­ка обійма­ють йо­го.


Та ну вас! Ще зва­ли­те з ніг! А ви ду­ма­ли, що Іван вас тільки так лю­бить? Що Іван тільки вміє бре­ха­ти?… Так, бра­те Се­ме­не? Ти мені став як замість батька!… Ніко­ли і ні в чім ти ме­не не скрив­див, від те­бе я ніко­ли ли­хо­го сло­ва не по­чув. Знай же й ти, що у Іва­на під оцією дра­ною сви­ти­ною є сер­це, га­ря­че сер­це! (Чап­ко вти­ра ру­ка­вом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, по­ча­ли пла­ка­ти!…


Семен і Одар­ка (радіючи). Іва­не, бра­те, дру­же!… То­ва­ри­шу вірний!…


Іван. Су­хий­, не­ма­за­ний!… (Вти­ра очі). Ач розп­ла­ка­ли­ся! Ще посліпнуть, ди­явольські очі! Да­вай­те ж хоч горілки або­що! (Сіда за стіл і бадьориться).


Семен і Одар­ка пек­лу­ються і по­да­ють горілку і за­кус­ку.


Зачепиха (хли­па). Спа­сибі тобі, мій си­ноч­ку! От і ка­жуть, що то­ва­рист­во пе­ре­ве­лось!


Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то пе­рех­ва­ли­те на один бік! Не рюм­сай-бо, Одар­ко, та да­вай швид­ше по чарці, а то й я знов зап­ла­чу!


Одарка час­тує йо­го.


Прощай, па­ру­боцт­во! Про­щай, моя ла­та­на сви­ти­но! Про­щай, моя по­шар­па­на до­ле!… Е, та й бра­вий з ме­не бу­де мос­каль! Бе­ре­жись, ду­ша, по­топ бу­де! (Ви­пи­ва). Не бе­ре, зовсім не бе­ре! Лий, Одар­ко, ще! Про­щай, ро­зу­ме! Завт­ра по­ба­чи­мось! (Ви­пи­ва). Да­вай хоч заспіваю на­ос­танці… (Співа).





Гей, шпо­риш, шпо­риш по до­розі,


А бур'ян по об­нозі,


Гей, та не­має прав­доньки ні в ко­му,


Да тільки в од­но­му Бозі…





Гляди ж, Се­ме­не, і ти, Одар­ко,- як по­ба­чи­те ко­ли си­ро­ти­ну, то по­ша­нуй­те й на­го­дуй­те її, як батько ди­ти­ну. Си­ро­ти - то моя рідня! Я за ни­ми пов­сяк­час пек­лу­вав­ся і по­би­вав­ся, я пла­кав з ни­ми… Пла­кав-та й тільки! Не за­бу­вай­те ме­не, мої любі!


Семен і Одар­ка. Не­хай гос­подь од нас одс­тупиться, як ми те­бе за­бу­де­мо!


Іван. А як тра­питься у вас зай­вий кар­бо­ва­нець, ви й пришліть йо­го мені, я за­раз вип'ю, щоб світ мені за­макітрив­ся…


Семен. За це не тур­буй­ся, бра­те!


Іван. Ба­га­то не тре­ба, а так, ко­ли-не-ко­ли кар­бо­ван­ця або й два! Еге, стри­вай, аж ось ко­ли діждусь!... Слу­хай, Одар­ко, ви­ший мені со­роч­ку! Бо в ме­не ще зро­ду-віку не бу­ло ви­ши­ва­ної со­роч­ки.


Семен. Одар­ко, ти мені да­ру­ва­ла оцю со­роч­ку, по­да­руй кра­ще її Іва­нові!


Одарка (по­дає Іва­нові со­роч­ку). Не­хай тобі бу­де на спо­мин!


Іван. Оце так гос­ти­нець! Та як же гар­но ви­ме­ре­же­на! За та­кий по­да­ру­нок го­диться й поцілу­ва­ти!


Одарка (цілує йо­го). Чо­му ж і не поцілу­ва­ти?


Іван. Ну, та й поцілу­ва­ла! Не­на­че вог­нем опек­ла!


Семен. Од щи­ро­го сер­ця!


Іван. А ти, Се­ме­не, не дрімай,- час­туй!


П'ють.


Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іва­не, як ми ще за кріпацт­ва втіка­ли у Ба­са­рабію? І тоді при­каж­чик хотів нас пок­ро­пи­ти різка­ми за те, що те­лят упус­ти­ли в шко­ду. А пам'ятаєш, як ми, бу­ло, в Акер­мані хо­ваємось по ро­вах та по плав­нях, як, бу­ло, наїде ста­но­вий! Заз­на­ли ми тоді го­ря!…


Іван. Ех, ли­хо, ли­хо! Ко­ли ти нас пе­рес­та­неш няньчи­ти? Хоч би ти на врем­ня по­ку­ма­ло­ся з ба­га­ча­ми!…


Голос за вікном: "Се­ме­не, а йди до во­лості!"


О, бач, вже й зно­ву прис­ла­ли! А що, тьохну­ло сер­денько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.


П'ють.





Гей, п'є ко­зак, п'є,


Бо в ко­за­ка гроші є,


Гей, за ним, за ним ненька ста­ренька


Дрібні слізоньки ллє.





А за мною ніякий біс і

1 ... 11 12 13 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"