Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15
Перейти на сторінку:
сльозин­ки не проллє. Вставаймо та ходім! (Налива чар­ку). “Будь здо­ров, своло­че, ко­ли ніхто не хо­че!” Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Одар­ка хо­че об­нять йо­го.


Пост­ри­вай, ще вспіємо поп­ро­ща­тись! Ще не од­ну квар­ту осу­ши­мо, до­ки ло­ба заб­ри­ють.


Одарка. При­ходь же до нас обіда­ти.


Іван. Хоч і не про­си, то прий­ду. (Тан­цює і співає).





Ой їхав я по­за то­ком,


Зустрів дівку з од­ним оком,


Така гар­на, та­ка го­жа,


Побий її си­ла бо­жа.




Ой їхав я із сно­па­ми,


Сидить дівка під ко­па­ми;


Я на неї за­ди­вив­ся -


Мені віз по­ло­мив­ся…




Ой не жаль бу­ло б во­за,


Коли б дівчи­на го­жа,


А то ру­да та по­га­на,


Та й та во­за по­ла­ма­ла.




"Сватай ме­не, ко­за­ченьку,


Бо мій батько ба­гач:


Сім пар волів на оборі,


Ще й в на­мисті ду­кач".




Чорти бе­ри, дівчи­нонько,


З твоїм батьком ба­га­чем,


Все при­да­не поз­ди­хає,


Ти по­га­на з ду­ка­чем!




Не ди­вуй­ся, дівчи­нонько,


Що я упи­вав­ся,


Бо мій батько пи­вав слад­ко,


Я ж у нього вдав­ся.




Не ди­вуй­ся, дівчи­нонько,


Що я та­кий вдав­ся.


Мого батька повіси­ли,


А я одірвав­ся!"





Виходять з Се­ме­ном.



Завіса





ДІЯ П'ЯТА




Через чо­ти­ри ро­ки після третьої дії.






Одміна перша



Середина Се­ме­но­вої ха­ти. Се­мен і Іван си­дять край сто­лу. Одар­ка по­ряд­кує біля печі.



Ява 1



Іван, Се­мен і Одар­ка.


Іван (на ми­лиці). Ста­ло буть, отак стоїмо ми, а на­суп­ро­ти нас неп­ри­ятель, од­но сло­во: вармія. Ско­ман­ду­ва­ли нам: "У шти­ки!",- ну, во­ни за­раз навтіка­ча. Ото вско­чи­ли й ми в ліс, здо­ро­вен­ний та­кий ліс! Див­люсь, тур­чин із-за ку­ща ціляє пря­мо в ме­не. Паф! А ку­ля над самісіньким ву­хом: “Дзиз!..” Він ба­че, що не по­пав, та дра­ла; я за ним!… Дог­нав йо­го та з пе­ре­ля­ку як шпор­то­нув шти­ком, так наскрізь і про­ко­лов!… От пішли ми далі. Ко­ли це чую, щось під коліном не­на­че ме­не ци­ганською гол­кою штрик­ну­ло. Я зирк, а кров дже­ре­лом біжить. Тут я, як по­ба­чив на собі кров, так, як сто­яв, так і ба­бах­нув об зем­лю… І вже не пам'ятаю, як і в ла­за­рет ме­не од­нес­ли…


Семен. А страш­но на війні?


Іван. Спер­шу не так страш­но, як сум­но! Бо, ку­ди оком не ски­неш, всі мов­чать. Сал­да­ти - як по­лот­но; інший мо­литься, а інший пла­че та про­сить то­ва­ри­ша по­дать звістку до­до­му, як­що ча­сом йо­го вб'ють. Ду­же сум­но! А як ско­ман­ду­ють: "Марш!" - отоді тільки й по­чуєш, як сер­це тьохне, а далі вже й не чуєш йо­го!…


Семен. Зам­ре? От ти тільки роз­ка­зуєш, а у ме­не на сер­цеві хо­ло­не й ніби во­лос­ся до­го­ри лізе…


Іван. Чо­го? Скільки, брат, не ду­май, а прий­деться по­ми­рать; так хіба не од­на­ко­во: чи до­ма вмер­ти, чи на війні? А то го­ре, як калікою на весь вік зос­тав­лять…


Семен. І на­що б то во­юва­ти!


Іван. Ма­буть, тре­ба, ко­ли во­ю­ють.


Семен. Звісно, не нам, сліпим лю­дям, віда­ти про ті діла; але ж, на мою дум­ку, то кра­ще бу­ло б не во­юва­ти… А що, ма­буть, на службі й пісень по­за­бу­вав?


Іван. Прав­да, ве­се­лих ма­ло зос­та­лось у го­лові, а ті, що йдуть до са­мо­го сер­ця, то раз у раз так і ко­лу­па­ють тобі ду­шу… Чи на ча­сах, бу­ло, стоїш, чи по­хо­дом йдеш - все му­ги­чеш собі яку-не­будь пісню і з кож­ною піснею зга­даєш ко­го-не­будь із на­ших сло­бо­жан… Хто йо­го зна, як би я й на світі жив, ко­ли б не знав пісень: пев­но, роз­пив­ся б або здурів!… Та то ж ко­жен день та все од­но та й од­но: "На ка­ла­вур! Ти­хим ша­гом!…" Ля­жеш спать, так і в сні тобі здається, що або мар­ши­руєш, або ж вак­сиш чо­бо­ти ун­те­рові… Як за­бе­русь, бу­ло, ку­ди так, що ні жод­на лю­ди­на не пос­те­ре­же, отоді-то на­ба­ла­ка­юсь сам з со­бою та наспіва­юсь!… Зга­даєш, бу­ло, своє оди­но­чест­во, па­ру­боцький вік, свою дра­ну сви­ти­ну і гірко зап­ла­чеш… Все ж та­ки тоді ніби кра­ще бу­ло! Е, та що вже зга­ду­вать те, що ніко­ли не вер­неться! (По­мов­чав). Чув я, чув учо­ра, йду­чи се­лом, від де­кот­рих се­лян, що ти й геть-то гар­ний чо­ловік, що й лю­дям по­ма­гаєш і сиріт не за­бу­ваєш… Учув­ши такі речі, я пря­мо, бра­те, й прич­ва­лав до те­бе в ха­ту. Вір, бра­ту­хо, що ко­ли б я про­чув про те­бе іншу сла­ву, то вже на цім світі не по­ба­чив би ти ме­не!…


Семен. Чи ти знаєш, Іва­не, що завт­ра як­раз чо­ти­ри ро­ки, як ми поб­ра­ли­ся з Одар­кою; так оце во­на й за­хо­ди­лась зве­чо­ра ко­ло печі, щоб завт­ра на­го­ду­ва­ти всіх старців та сиріт… Во­на що­ро­ку обід справ­ля: це твій за­повіт!…


Іван (до Одар­ки). Ай, мо­ло­ди­ця! Оце са­ме спа­сен­не діло: на­го­дуй си­ро­ту раз, то бог ми­ло­серд­ний, як ка­жуть, воз­дасть тобі де­ся­те­ри­цею!


Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж по­винні з кож­ним бідо­ла­хою поділи­тись. Що ж це дівка й досі не не­се хми­зу? У печі зовсім по­гас­ло. (Пішла з ха­ти).


Іван. Ка­же: "По­винні діли­тись!…" Ко­ли б всі так ду­ма­ли та ро­би­ли, то й бідних не бу­ло б на світі.


Семен. Хто заз­нав на своїм віку го­ря, у то­го сер­це чу­ле й до чу­жо­го го­ря… Од­на­че чи не по­ра й свічку засвіти­ти, вже зовсім темніє. (Йде до ко­ми­на і світить свічку). А що, чи є яка чут­ка про війну? Чи, мо­же, вже на­дов­го за­ми­реніє?


Іван. Чо­го не знаю, про те не охо­чий ба­ла­ка­ти…



Ява 2



Ті ж, Ми­ки­та і провідник; зго­дом де­які се­ля­ни.


Провідник. Здрас­туй­те, з праз­ни­ком будьте здо­рові! А хто тут соцький?


Семен. Я! А що вам тре­ба?


Провідник. Прийміть ареш­тан­та! На­си­лу довів. Ка­зав же соцько­му, що тре­ба підво­ду, бо він зовсім не­мощ­ний. Так ні! Ве­ди йо­го, ка­же, пішки!…


Семен (бе­ре лис­ти). Ану, Іва­не, про­чи­тай, що тут на­пи­са­но! Ти ж хва­лив­ся мені, що тро­хи шу­ру­паєш гра­мо­ти. Ану, чи кра­ще від ме­не тя­миш?


Іван (чи­та). "Отправ­ляється при сьом для вод­во­ренія на мєстє жи­тельства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"


Семен і Іван. Ми­ки­та?


Один із се­лян. Яж ка­зав, що ця лю­ди­на мені ніби по зна­ку!… Аж це ось хто!


Микита (зму­че­но). Так що ж, зраділи, що по­ба­чи­ли?


Семен. Та як же!… Я ду­мав, що те­бе…


Микита. Не­ма на світі? Як ба­чиш, ще не здох! По­дя­ку­вав би ми­ло­серд­но­му, ко­ли б був про­пав!…


Семен (не знає, що ка­зать). Та як же ти змарнів!… Те­бе й пізна­ти не мож­на.


Микита (скипів). Твоє діло, ко­ли ти соцький, -

1 ... 14 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"