Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15
Перейти на сторінку:
роз­пи­са­тись!

Семен. Іва­не, ти ж тя­миш гра­мо­ти, то роз­пи­шись.


Іван роз­пи­сав­ся, провідник пішов.


Що ж, як ти те­пе­ра, Ми­ки­то?…


Микита. Зрадіють, ма­буть, батько та ма­ти… Пев­но, з ра­дощів не зна­ти­муть, де й по­са­до­ви­ти сво­го си­на!…


Семен. Та, мо­же б, і справді зраділи, як­би… Хіба ти й досі не чув?


Микита. Що та­ке?


Семен. Бать­ко ж твій по­мер ще торік, а ма­ти оце у Петрівку.


Микита (мов приг­лу­ше­ний). По­мер­ли?… А ха­та?… А ху­до­ба?…


Семен. Усе ріши­ли! Як пішов ти з се­ла, то, ли­бонь, че­рез місяць, а мо­же, й більш Ма­ру­ся збо­же­воліла й, не тям­ля­чи се­бе, підпа­ли­ла ва­шу ха­ту, а са­ма десь по­манд­ру­ва­ла, та й чут­ки про неї не­ма. Ото як згоріло усе, батько твій по­чав пи­ти; про­пив усе дот­ла, а далі й сам по­мер… А ма­ти на­ос­танці жи­ла у ме­не; та бог йо­го зна, чи їй по­роб­ле­но так, чи що?… ду­же хворіла, а потім і по­мер­ла…


Микита (схо­пив се­бе за го­ло­ву). Обоє по­мер­ли? "Усе ріши­ли"? Так чо­му ж хоч мо­кит­ри не зос­та­ви­ли, щоб бу­ло чим зот­ну­ти мені го­ло­ву! На­що ж ме­не сю­ди при­ве­ли? На глум лю­дям? І так вже я чо­ти­ри ро­ки, як той пес го­лод­ний, ва­ляв­ся попід чу­жи­ми да­ха­ми.



Ява 3



Ті ж і Одар­ка.


Одарка. Ох, го­ренько моє! Це ж Ми­ки­та! Сер­деш­ний!… Бо­же мій, бо­же мій!


Микита. Пізна­ла?… Чо­го ж ви ди­ви­тесь на ме­не? Плюй­те ж на бро­дя­гу, камінням у нього жбур­ляй­те… Жа­хай­тесь йо­го, як чу­ми! Те­пер та хто вам не за­бо­ро­нить і вби­ти ме­не!… Те­пер ви сміли­во мо­же­те помс­ти­тись на мені!…


Семен. Ось пос­лу­хай, Ми­кито, що я тобі ска­жу!


Микита. Ну?


Семен. Ко­ли ж з то­бою і ба­ла­ка­ти страш­но…


Микита. То й не ба­ла­кай!


Семен. Ти та­кий гор­дий, що й Гос­подь те­бе знає.


Микита. Гор­дий­? Зли­день я, об­шар­панець, ста­рець!… Гор­дий! Со­ба­ка, кот­ру проґавить, як дар­моїда, з дво­ру, швид­ше знай­де собі прис­та­но­ви­ще, ніж я… Прав­да, що є чим го­ду­ва­ти!…


Семен. Слу­хай же! По­ки там що вдіємо, зос­та­вай­ся ти у ме­не!…


Микита (мов опе­че­ний). У те­бе? Щоб ти щод­ня попрікав ме­не шмат­ком хліба!


Одарка. О, хай бог бо­ро­нить нас!


Семен. Я ні над чиїм го­рем ніко­ли не сміявся; з яко­го ж по­би­ту ста­ну зну­ща­тись над то­бою?


Іван. Ех, Ми­ки­то, Ми­ки­то! Дов­го я мов­чав, та вже так при­хо­диться, що й мені тре­ба ска­за­ти сло­во! Чор­ти батька зна що ви­га­дуєш! Та­ке вер­зеш, що й ку­пи не дер­житься! Та от­же тут і лю­ди сто­ять, далі - се­ля­ни; спи­тай їх, не­хай кот­рий з них ска­же, чи змо­же Се­мен попрікну­ти ко­го шмат­ком хліба?


Селяни. О ні, за це гріх ска­за­ти.


Семен. За­бу­де бра­те, те, що ко­лись бу­ло; не­хай те ли­хо пли­ве за во­дою!


Микита. За­бу­ти? Ні, скоріш, пе­рес­та­не сер­це би­тись у гру­дях, очі мої не згля­нуть на світ сон­ця, ніж я за­бу­ду, що я був і що я те­пер!…


Одарка. Пе­рес­тань, Ми­ки­то! Вір моєму сло­ву, що ми те­бе привітаємо, як рідно­го!


Микита мов­чить, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди.


Ти мов­чиш?


Іван. Ну й кля­те ж у те­бе сер­це, Ми­ки­то!


Одарка. Ба­чить бог, як мені жал­ко те­бе, Ми­ки­то. Як мені тяж­ко ди­ви­тись на твоє без­та­лан­ня, сер­деш­ний! (Пла­че).


Микита (дов­го мов­чить, далі лед­ве про­мо­вив). Ну, робіть зо мною, що хо­че­те!


Семен і Одар­ка (ве­се­ло). Отак би й дав­но! (Прос­тя­га­ють йо­му ру­ки).


Іван. Я те­пер з ра­дощів аж за­тан­цюю! (Приспівує й тан­цює).





Гандзю, Ганд­зю ку­че­ря­ва,


Де ти в біса но­чу­ва­ла?…





Ой-ой-ой, кля­те ко­лін­ко, як за­пек­ло!


Микита за­ри­дав і влав на ла­ву.



Завіса






Одміна друга



В тій же хаті. Ми­ки­та ле­жить на печі, зо­дяг­не­ний в чис­ту со­роч­ку; Се­мен спить біля сто­лу, на лаві; Одар­ка на по­лу; Іван долі, біля печі, на со­ломі. Ніч. Ха­ту де­ко­ли освічує промінь міся­ця.



Микита (зітхає і стог­не; скільки разів підво­дить го­ло­ву і ніби прис­лу­хається, мов­чить. Че­рез ве­ли­ку хви­ли­ну підво­диться). Пос­ну­ли!… Во­ни щас­ливі, їх до­ля сміється, їх до­ля дбає; а я, мов прок­ля­тий, мов матір'ю проп­ла­ка­ний, ні на хви­ли­ну не зас­по­кою сво­го за­мор­до­ва­но­го сер­ця!… Втек­ти звідціль, втек­ти як­най­скоріше!… Завт­ра… За очі звідціль! Щас­ливі!… За віщо ж їм су­ди­ло­ся те щас­тя? Де ж моє щас­тя, де ж мої си­ли? Стра­тив я їх, блу­ка­ючи в сте­пах безк­раїх, в бай­ра­ках тем­них!… У тім, що ми­ну­ло, бу­ли си­ли, ми­готіло й щас­тя… Щас­тя? Чи знав же я йо­го? Чи був я ко­ли щас­ли­вий? Ні, ні!… Я знав го­ре, од­не го­ре!… А втім, що бу­де, окрім кри­ва­вих сліз, окрім безк­рай­ого страш­но­го го­ря, нічо­го не вид­ко!… І не прис­пиш йо­го, то­го го­ря, не пе­реб­ре­деш йо­го!… Не­ма у ме­не ні батька, ні неньки… Од­ну ду­шу рідну - і сер­це моє, мо­же, спо­чи­ло б… Не­ма ні бра­та, ні сест­ри! Страш­но, страш­но! Один, один, як би­лин­ка на голім полі! Всьому ми­рові світ сон­ця на­дає надію, а мені во­но ніби сліпить очі, гноїть мою ду­шу… Нас­та­не день - я йо­го кле­ну, а ніччю нуд­жусь, чо­му не світає!… Все в мені по­ла­ма­не, все пош­ма­то­ва­не!… (Мов­чить. Дов­го стог­не, а далі знов встає). Огид­но, ос­то­гиділо мені моє жит­тя. Та не маю си­ли вко­ро­та­ти собі віку! А навіщо жить? Зад­ля ко­го?… (За­ду­мав­ся). Ох, не­не ж моя рідне­сенька, на­що ти ме­не по­ро­ди­ла? Кра­ще б бу­ло ме­не ма­леньким уто­пи­ти, струїти, ніж маю я без спо­чив­ку страж­да­ти!… Ку­ди ж я те­пер подінусь? До ко­го при­хи­люсь? (За­мовк). Де я? Ні, це сок. Як во­но так ста­ло­ся, що я при­хи­лив­ся до бла­ган­ня мо­го во­ро­га?… Я у Се­ме­на в хаті? Ні, я сплю! Щоб я ба­чив Одар­ку, ба­чив Се­ме­на, Іва­на… і сер­це мов­чить?! Ні, я не сплю, я вми­раю!… Бо­же, бо­же ми­лий! (Па­дає нав­колішки). Дав­но, дав­но я не мо­лив­ся тобі; те­пер хо­чу мо­ли­тись тобі, хо­чу бла­га­ти те­бе!… Без краю, без спо­чив­ку бла­га­ти!… Ох, не вмію я, за­був мо­ли­тись! А мені так ба­га­то тре­ба бла­га­ти! Чи вже в те­бе, ми­ло­серд­но­го, щед­ро­го, бра­кує зад­ля ме­не й тієї час­ти­ни та­ла­ну, що має ко­маш­ка ма­ненька?… На­що ти при­му­шуєш ме­не ско­ря­тись нікчемній долі, при­му­шуєш вкло­ня­тись то­му, хто відірвав у ме­не по­ло­ви­ну сер­ця? Чи, мо­же, я аж над­то мав то­го та­ла­ну і за­нед­бав йо­го? Де ж мій та­лан, бо­же? Ко­му ж ти йо­го, бо­же, віддав? Де ж твоя си­ла, ми­ло­серд­ний? Я ремст­вую, я нарікаю на те­бе!… За що ж ти од­но­му даєш до­лю за до­лею, а у ме­не все одіймаєш?… (Дов­го пла­че, далі схоп­люється). Не хо­чу, не хо­чу тобі я мо­ли­тись!

1 ... 14 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"