Читати книгу - "Дві сторони, Єва Басіста"

Коричневі каплі валер'янки падали на поверхню води, яка містилася у прозорому стакані. Вони розбивалися та швидко розчинялися у чужій та прохолодній рідині. Через п'ять хвилин лікарський засіб зафарбував вміст тари у жовтий колір. Це означало, що варто припинити збільшувати дозу, але це жодним чином не зупиняло Ларису Петрівну, яка тримала маленьку пляшечку у руках та пильно спостерігала, як каплі невпинно падають до низу.

Жінка хотіла заспокоїтися. Її нерви зараз бриніли на грані. Вона розуміла, що ще одна хвилина та все - не збере себе до купи. Відчуватиме себе розбитою, надломленою, а бажання жити прямуватиме до нуля.

Кученюк не хотіла відчувати таке знову. Для неї такі стани дуже критичні та можуть змусити зробити дуже необдумані дії. Жінка не хотіла встати на ці граблі, тому невпинно лила настоянку цієї седативної рослини.

Через хвилину блондинка випила жовту рідину. Вона смакувала не дуже смачно, але її цікавив ефект, який ніяк не наступав.

Лариса досі відчувала, як її нерви бриніли. Ще трішки та  вони лопнуть.
Із очей стали котитися сльози. Ці прозорі рідини лилися по щоках. Вони по собі залишали чорні сліди. Туш текла та змішувалася з тональним кремом, який не тільки вирівнював тон її обличчя, а також підкреслював зморшки.

Проте це заспокоювало Кученюк. Зі слізьми виходило горе, проте до голови залітали спогади, яким вже було дуже багато років.

На дворі стояла морозна погода. Лариса йшла до кафе, де на неї мав чекати син та його дівчина Лілія. Жінка дуже чекала на цю зустріч, бо її Роман дуже багато розповідав про свою обраницю. Він просто ледь не кожної хвилини згадував ту дівчину, яка завоювала його серце.

Блондинка була рада, що у сина так добре складається особисте життя, але вважала, що після декількох місяців знайомства не варто робити пропозицію. На її думку, спочатку треба пожити разом, подивитися чи спільне життя не вбиває ту романтику та взаєморозуміння, а потім уже кусати коровай та ставати на рушник. Проте Романа було не переконати.

Лариса Петрівна нарешті притягнула свої ноги до зупинки. Вона більше не могла йти. Виною цьому були високі підбори, тому вона вирішила дочекатися маршрутки чи тролейбуса та проїхати ті кляті триста метрів, які їй залишалися.

Жінка сіла на лавку та вдихала морозне повітря. Вона розглядалася навколо, поки у поле зору не потрапило двоє дітей: русява дівчинка років одинадцяти та хлопчик, який був на декілька років старшу за першу. Він віз свою подругу на санях та крихтів:

- Вітко, більше ніколи не буду з тобою сперечатися. Ти мене перед хлопцями ганьбиш!

- Женя, не бурчи, - сміялася дівчинка. - Ти маєш мене довести до самого під'їзду. Їдь, моя конячка! Хочу з вітерцем!

- Я тобі зараз влаштую вітерець! - сказав хлопець та різко побіг зі санями.

Русява, яка була одягнена у фіолетове пальто та синю шапку, запищала. Він дійсно почав вести її з неймовірною швидкістю.

Лариса усміхнулася. Діти. Нічого з них не взяти. За декілька хвилин їх не стало за рогом вулиці, та саме цієї секунди з'явився старий, білий тролейбус. Він підкрався до зупинки та повільно відчинив свої двері.

Кученюк зайшла до цього транспортного засобу, де розплатилася з огрядною кондукторкою, а вже на наступній зупинці вийшла, де наткнулася на сина та Лілію.

Яке було перше враження Лариси Петрівни - гарна дівчина та навіть дуже. Її майбутня невістка мала руде, кучеряве та густе волосся середньої довжини. На сонці воно горіло золотавими барвами, а у приміщенні мало відтінок плода каштана, який щойно впав із дерева. Проте не одним волоссям запам'ятовувалася вона. Природа дала Лілії гарне обличчя, де чітко виділялися пухкі губи, великі коричневі очі та тоненький ніс. Також поза увагою не можна було залишати фігуру - її немов точили янголи.

- Добрий день! - сказала вона.

І саме на цьому моменті Лариса Петрівна зрозуміла, що це тільки зовнішня краса , а всередині сидить хитрий демон. Це жінка збагнула з цих двох слів. Вона не могла пояснити собі, яким саме чином до неї таке дійшло, але відчувала до цієї Лілії ненависть.

- Добрий день, - спокійно відказала блондинка, зиркнувши на свого сина, який світився від щастя.

Далі почав говорити він, але жінка не слухала його. Всі його слова нічого вже не значили. Лариса була проти Лілії, яка сиділа та усміхалася на всі свої зуби.

Після цієї зустрічі Лариса намагалася натякнути Роману, що руда не його доля, але її син був не дурним та сказав прямо:

- Ти не хочеш, щоб я був з Лілією?

- Так, - відказала вона.

- Вибач, мамо, але ні. Вона єдина жінка, яку я хочу бачити біля себе.

- Сину, я поважаю твій вибір, але...

- Я навіть не хочу тебе слухати.

Ось саме з того моменту відносини Лариси з сином почали псуватися. Її єдина дитина почала віддалятися від неї, а потім Роман став немов чужим. Жінка не вірила, що це її рідна кров, але вже нічого не зробиш. Він у володінні рудої відьми, яка рано чи пізно зведе його у могилу.

Лариса Петрівна повернулася до реальності. За вікном пекло сонце, а її серце, яке декілька хвилин назад вилітало з грудей, заспокоїлося, проте щось невидиме досі стискало грудну клітину.