Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.
– Мій чоловік не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…
– Е-е, – махнула рукою бабця, – де моє не пропадало!
І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.
Моя бабця висунулась у вікно і закричала:
– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!
Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.
Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:
– Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.
Аґрест
У моєї бабусі було дві колєжанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрівці не надто далеко від нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носів з хати. Але бабуся ніколи не забувала провідати своїх подруг і деколи брала мене з собою. Мама називала їх тітоньками і кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них. У таких випадках мама виряджала мене на Каспрівку запросити тітоньок до нас на обід, чи на Різдвяну вечерю, чи на Великодній сніданок. Попоїсти обидві панії любили, а тому ніколи не пропускали такої можливості й приходили до нас із гостинцями і свіжою колекцією різноманітних пліток.
Одного дня мама послала мене сповістити тітонькам прикру новину. Коли на мій дзвінок відчинилися двері, писклявий голос тітоньки Люції на хвилю оглушив мене.
– Олімпцю! Ти тільки подивись, хто до нас прийшов?!
Вона важко дихала, заковтуючи повітря, а з кишень її широкого квітчастого халата стирчали волічка і шпиці. Тут же появилася і її сестра у такому самому халаті і теж із в’язанням.
– О! Як ти виріс! Тебе й не пізнати!
Мене посадили на канапу і стали вгощати чаєм із тістечками. Я пив чай і не знав, з чого почати, а обидві тітоньки навперебій ділилися враженнями від мого візиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарешті я проказав:
– Мене послала мама…
– Ах мама! – невідомо чого зраділа тета Люція. – Та чи ти не Cофійчин синок? – а коли я кивнув, ще більше зраділа: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсі. Я ж тобі казала, що він на Люсю зовсім не схожий.
– І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки?… Ага, то чого тебе мама послала?
– Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі…
– Ой! – перебила тета Люція. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповідж нам, як вона поживає. Давненько ми з нею не бачились. Хіба зо три тижні…
– Місяць тому, – уточнила тета Олімпія. – Вона до нас приходила. Пам’ятаєш? Ти ще тоді перестудилася.
– Ага-ага… Ну-ну, синочку.
– Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора…
– Та певно! Сяня! – підморгнула тета Люція тітці Олімпії. – Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.
– Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, – намагався продовжити я.
– Аґрест? – насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.
– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олімпія.
– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люція. – Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба… тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?
– А під парканом.
– Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.
– І то правда. Тоді з другого боку.
– А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.
– Тоді просто під вікнами.
– Ой, на моїх жоржинах!
– Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про…
– Ах, так-так… – засміялася тета Люція. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?
– Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях…
– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олімпія. – Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.
– Ну, Олімпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.
– То що її – викинути?
– А нащо нам дві шафи?
– Як то нащо? Нас же дві – і шафі дві… Дитинко, може, тобі ще чаю?
– Ні, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заїхати.
– До Славця? – запитала тета Олімпія.
– Де там до Славця?! – заперечила тета Люція. – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.
– Або й до Мироська, – погодилася тета Олімпія. – Він вже дідо став. Не чула? Має внучку.
– Диви-диви, як то час минає. Ше недавно казав, жи він ся Мивосько називає, а нині вже внуків бавить. Але чому я про то ще не чула?
– А я тобі забула сказати, що бачила Гафійку, а вона говорила з Лісовською, а та їй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працює, і той йому вповів, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й підвівся з канапи.
– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олімпія.
– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.
– Може, ти з нами пообідаєш?
– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люція. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…
– Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!
– І справді! Яка ж я… То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…
– От бачиш, яка ти – все про аґрест та про аґрест, – дорікнула тета Олімпія. – Сяня ж старша за нас. Де їй кущі корчувати?
– Тому я й питаю, як вона чується.
– Їй стало погано, – ледве вдалося мені вклинитися у їхню розмову. – І вона… вона… – тут у мене потекли сльози.
– Ой, коханий! – вигукнула тета Люція. – Та не плач! Бог із ним, з тим кущем! Велика біда! Іншим разом викорчуєте. Нам не спішно, правда, Олімпцю?
– Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частіше. Передай привіт усій родині. А бабці скажи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.